— Звичайно приїду, мамо, не залишимо ж ми Тимофія сусідам! — вигукнула Тетяна, швидко закидуючи речі в сумку, — Побуду у вас на вихідних, а потім поїдемо з котиком до мене.
Таня давно переїхала в місто — відразу, як тільки закінчила навчання в університеті. Дівчині пощастило — вона влаштувалася на гарну роботу, орендувала квартиру у знайомих. Оскільки, особисте життя у неї якось не склалося, Тетяна, щоб не нудьгувати, завела собі кота.
Її батьки жили в селі, яке знаходилося приблизно за сто п’ятдесят кілометрів від міста.
У цей день Тетяні зателефонувала мама і повідомила, що якимось дивом вони з батьком нарешті зможуть вирватися в санаторій на кілька тижнів, але їм ні з ким залишити улюбленого котика, Тимофія. Можна було б, звичайно, попросити сусідку доглянути за пухнастим другом, але вони бояться, що кіт сумуватиме перебуваючи сам в порожньому будинку.
Звичайно ж Тетяна, як велика любителька тварин, не могла дозволити, щоб котик залишився на самоті.
«Заодно і батьків навідаю», — подумала дівчина, — «переночую в рідній домівці.»
Виїхала Тетяна вже ближче до вечора. Вона була доброю, відповідальною, розумницею-красунею, проте, аж надто любила швидкість.
Так було і цього разу. Виїхавши на трасу, Тетяна додала газу. Вона знала, що на цій ділянці немає камер, та й незабаром можна буде повернути на другорядну дорогу, яку тільки нещодавно відремонтували. Ось там, за відсутності інших автомобілів, Таня розігнала свою автівку на повну, до ста шістдесяти кілометрів на годину.
Було літо, і замість того, щоб вмикати кондиціонер Тетяна опустила скло, щоб насолодитися прохолодним вечірнім повітрям. Вона вже уявляла, як приїде і сяде за накритий стіл. Мама напевно вже зварила її улюблений зелений борщ, чекаючи дочку.
Раптом далеко на узбіччі Тетяна побачила силует хлопця у світлому костюмі. Дівчина насупилася, намагаючись пригадати, чи далеко від цього місця найближчий населений пункт, і в пам’яті спливло лише село за сорок кілометрів звідси. Фігура хлопця тим часом то мерехтіла на узбіччі, то періодично з’являлася на дорозі, і Тетяні довелося максимально скинути швидкість.
Дівчина під’їжджала до місця, де стояв хлопець і їй ставало, якось тривожно. Він здавався нереально високим, і немов світився — тому Таня і помітила його здалеку. Залишилося проїхати буквально кілька десятків метрів, як раптом висока фігура рвонула з дороги і зникла в посадках.
Все ще намагаючись впоратися з тривогою, Таня зупинилася і заглушила двигун. Попереду був крутий поворот, який частково приховували дерева. І практично відразу, в цю ж мить, з-за повороту на високій швидкості, з гуркотом вилетів грузовий автомобіль і промчав повз автівку Тетяни, залишаючи за собою клуби пилу.
Таня ще хвилину стояла на узбіччі, відкривши рот від подиву. Тільки зараз до неї почало доходити, що могло статися, якби не побачила ту дивну постать.
— А де ж хлопець? — пробурмотіла вголос Тетяна.
Вона подивилася в бік, куди зник хлопець в костюмі і нікого не побачила. Посадки були досить рідкими, і поле, яке знаходилося за ними непогано проглядалося. Невже він так швидко кудись втік?
Тетяна ще раз уважно глянула в бік посадок, сподіваючись побачити хлопця, щоб подякувати йому, аж тут її погляд впав на зарослий травою невеличкий пам’ятник, чорну плиту близько півметра заввишки, яка служила нагадуванням про те, що хтось так і не доїхав до місця призначення.
Дівчина підійшла ближче, стерла з фотографії на пам’ятнику пил і побачила обличчя молодого усміхненого чоловіка з великими темними очима.
Вона кілька хвилин задумливо дивилася на фотографію, не розуміючи, що все це означає.
— Дівчино! — несподівано пролунав голос позаду неї, — Ви, напевно, хочете дізнатися, що сталося?
Тетяна з острахом повернулася. Ззаду стояв той самий хлопець у світлому костюмі, з фотографії на пам’ятнику. Він був неймовірно високим, і напівпрозорим. Вона розуміла, хто перед нею. А він тим часом продовжив:
— Нам заборонено розмовляти з людьми, та для вас я зробив виняток. Вас не варто було рятувати, адже через такого шумахера, як ви мене й не стало. Але ви людина з добрим серцем і ще можете виправитися.
— Що з Вами трапилося? — тремтячим голосом запитала Тетяна.
— Я зупинився якраз в цьому ж місці, мій автомобіль заглох. Я їхав з весілля мого найкращого друга, поспішав до своєї дружини. Ну як поспішав — їхав в межах допустимої швидкості, але моя автівка несподівано зламалась. Я зупинився на узбіччі, відкрив капот. Аж тут, раптово, якийсь шумахер. Мій син ніколи не бачив батька. Моя дружина досі сумує, дивлячись на мою фотографію. Хіба ж воно того варте, га? Адже не дарма кажуть, що правила дорожнього руху написані червоним чорнилом.
Сказавши це, хлопець розчинився в повітрі. А Тетяні стало соромно. Невже і справді, порція яскравих вражень того варта?
Автор: Світлана А.
Фото ілюстративне.
