— Тетяно, ось тобі реманент у сараї, знайдеш сапу. Треба вичистити всі грядки за хатою до блиску. А якщо впораєшся раніше, то спустися в погріб, придумай щось на обід. Ми з батьком на сінокіс, повернемося ближче до третьої дня. Дивись, не осоромся перед сином, — голос майбутньої свекрухи, Марії Іванівни, звучав як вирок суворого трибуналу.
Мій Микола лише винувато усміхнувся, швидко цьомнув мене в щоку і, підхопивши косу, побіг наздоганяти батьків. Я залишилася посеред великого подвір’я наодинці з тишею, яка здавалася мені загрозливою.
— Ну що, Сливко, — звернулася я до корови, яка ліниво жувала жуйку за загорожею, — зараз ми подивимося, на що здатні «білоручки».
Знаєте, зараз у великих автосалонах дуже популярна послуга — випробувальний заїзд. Ви сідаєте в нове авто, крутите кермо, перевіряєте, чи зручне сидіння, чи плавно працюють гальма.
Тільки після цього вирішуєте: ваше це чи ні. Моє знайомство з родиною Миколи нагадувало саме таку перевірку, тільки замість шкіряного салону мені запропонували гумові чоботи, а замість швидкісної траси — безкраї городи.
Все почалося ще на шляху від станції. Нам довелося пройти майже через усе село. У таких місцях неможливо бути непоміченим. З-за кожного тину на мене дивилися цікаві, а часом і відверто оцінюючі очі.
— Доброго дня! — гукав Степан до сусідів.
— Доброго здоров’я, Степанку! — відповідали йому, але погляди одразу перестрибували на мене.
— Це ти таку тоненьку дівчину з міста привіз? Чи вона хоч відро води донесе до хати?
Степан лише посміхався, а я відчувала, як кожна моя деталь — від світлих кросівок до манікюру — піддається суворому аналізу. У селі вирок виносять швидко: якщо не здатна косити чи доїти, значить, «не придатна».
Батьки Миколи зустріли мене з явним розчаруванням. Марія Іванівна, жінка кремезна й вольова, мабуть, малювала у своїй уяві зовсім іншу невістку.
Я знала, що вона мріяла про доньку сусідки — Надію. Та дівчина була втіленням сили: і воза зупинить, і мішок зерна на плечі закине. А я? Тендітна міська дівчина, архітектор за фахом, для якої найбільшим навантаженням був похід до фітнес-залу.
Перший вечір пройшов у напруженому мовчанні. Мене не залучали до справ, але й ласкаво не приймали. Я була ніби «безкоштовним додатком» до їхнього улюбленого сина. А вже вранці настав той самий момент істини.
Коли пил від воза, на якому поїхали господарі, влігся, я пішла до сараю. Вибір інструментів там був чималий. Я не стала брати першу-ліпшу сапу. Вибрала ту, що легша, з добре нагостреним лезом і зручним держаком.
Робота на городі мене не лякала. Мало хто знав, що все моє дитинство пройшло в селі у бабусі з дідусем. Я пам’ятала кожну рослину, кожну хитрість боротьби з бур’янами.
Робота пішла швидко. Я насолоджувалася ранковим сонцем і запахом свіжоскошеної трави. Через кілька годин грядки виглядали так, ніби над ними працював перфекціоніст.
Наступним етапом став обід. Погріб Марії Іванівни виявився справжньою скарбницею. Там було все: консервоване м’ясо, домашня сметана, хрусткі огірочки та купи городини. «Ну що ж, пограємо за вашими правилами», — подумала я.
До третьої години дня на плиті вже парував густий червоний борщ із пампушками. У духовці підходили пиріжки з ягодами, які я встигла назбирати в саду, а на столі холонув прозорий компот.
Коли втомлені та засмаглі «косарі» повернулися додому, аромат моїх страв зустрів їх ще біля хвіртки. Чоловіки швидко вмилися і сіли до столу, а Марія Іванівна завмерла біля порога.
— Це що, ти сама все встигла? — запитала вона, підозріло розглядаючи ряди каструль. — Сама, Маріє Іванівно. Пригощайтеся, — я спокійно подала тарілки. — А грядки? Мабуть, вирішила залишити мені на вечір? — вона не здавалася, шукаючи підступ.
— О ні, там уже все чисто. Можете перевірити, як буде хвилина.
Вона не витримала. Кинувши рушник, господиня побігла за хату. Повернулася вона вже не такою войовничою. Обличчя було розгубленим.
— Порядок там. Ідеальний порядок, — тихо сказала вона чоловікові. Потім повернулася до мене: — Я думала, ти нам бутербродів наріжеш, а тут справжній бенкет. Де ж ти, міська панянко, так куховарити навчилася?
Ми розговорилися. Я розповіла про свої літні канікули, про бабусю, про те, як любила допомагати по господарству. Лід почав танути. Свекруха з апетитом їла борщ і навіть попросила добавку пиріжка.
Увечері, коли сонце вже торкалося обрію, Марія Іванівна хитро подивилася на мене.
— Ну, господарська ти, це я вже побачила. А як щодо серйозніших справ? Може, ти й корову вмієш подоїти?
Я зрозуміла — це останній іспит. Микола хотів був щось заперечити, захистити мене, але я зупинила його поглядом.
— Ходімо, — впевнено сказала я.
Ми пішли до хліва. Сливка була коровою з характером. Вона не кожного пускала до себе, часто брикалася і махала хвостом. Я підійшла до неї спокійно, лагідно заговорила, почухала за вухом. Корова на диво притихла. Процес доїння вимагає не лише сили, а й певного ритму. Я працювала впевнено. Струмені молока ритмічно дзвеніли об дно відра.
Свекор, який підійшов подивитися на це видовище, лише крякнув від подиву.
— Дивись, стара, — звернувся він до дружини, — наша Сливка стоїть як укопана. Наче Тетяна її все життя доїла!
— І справді, — Марія Іванівна усміхнулася, і це була перша щира усмішка за весь час нашого знайомства. — Визнала вона тебе. А це рідкість.
Того вечора вечерю готувала вже сама свекруха. Вона буквально виштовхала мене з кухні.
— Відпочивай, доню. Ти за сьогодні зробила більше, ніж деякі місцеві за тиждень. Молодчинка
Наступні два дні наше обійстя стало центром паломництва. Родичі та сусіди заходили «на вогник» під різними приводами: хто за сіллю, хто повернути старий серп.
Насправді всім кортіло подивитися на міську наречену, про яку Марія Іванівна вже встигла розповісти всьому селу. Тепер вона рекламувала мене як найкращу господиню, яку тільки можна було знайти для її сина.
Минуло три роки. З Миколою ми живемо в гармонії та любові. Батьки стали для мене справді рідними людьми. А коли ми нещодавно повідомили їм, що незабаром у них з’явиться онук чи онука, радості не було меж. Мій статус у родині зріс до космічних висот.
Знаєте, іноді корисно пройти такий «тест-драйв». Це вчить не лише долати труднощі, а й цінувати працю інших. Сільське життя — це не лише романтика, це щоденна виснажлива робота. Але якщо в серці є любов, а в руках — бажання творити добро, то будь-які перепони стають лише цікавими спогадами.
Тепер, коли ми приїжджаємо в гості, Марія Іванівна зустрічає мене біля хвіртки з обіймами, а Сливка впізнає мій голос і задоволено махає хвостом. Ми не просто пройшли перевірку — ми стали однією великою родиною, де цінують не походження, а щирість і працьовитість.
Головна картинка ілюстративна
