Мені вже сімдесят шість років і про моє здоров’я ніхто не попіклується так, як попіклуюся про нього я сама.
Хоч частину пенсії забирає квартплата, бо ж квартира трикімнатна, але на іншу частину я намагаюся харчуватися збалансовано. Так, у мене є і риба, і м’ясо в раціоні, невеличкі порції, але є. У мене переважно крупи йдуть та овочі, все, що корисно для організму.
До цього моменту ні син, ні донька не давали мені кошти на проживання, а я не давала нічого й їм, бо жити зі мною ніхто з них не хотів, а я не планувала квартиру обмінювати: гарний район, всі знайомі навколо, до поліклініки кілька кроків.
Аж тут приїхали мої – я аж перелякалася чи не злодії, що двері нарозтвір, аж ні – син з невісткою і двома дітьми.
Одразу невістка закомандувала, що я перейду жити в іншу кімнатку, бо там буде жити старший син, йому, підлітку, потрібен простір, та й скоро до нього молодший приєднається, от тільки в садок піде – і одразу Тамара та Олексій будуть нарешті жити удвох.
Все за мене розписали та попереносили.
Ну таке. Я посунуся, головне аби звикнути до цього вічного гармидеру.
Але їхні порядки в житті почали й на мене насуватися:
– Мамо, ми каші не їмо, – каже невістка, – Я буду більше таке готувати, як любить Олексій та діти.
А це борщі та супи на кістці, а мені вже таке жирне не можна. Я хочу собі щось приготувати, а то й каструлі нема – там картопля тушена, там суп жирний, там якась підлива теж на фарші… Кожне щось заляпане.
А потім взагалі перейшли на одні макарони та сосиски, бо працює один Олексій, а вони всі як не в телефоні, то в телевізорі. Малюк приходить навіть до моєї кімнатки, яку я тримала за кладочку.
У мене печія, у мене несприйняття цього всього: купила фрукти, не встигла оглянутися, як діти з’їли. Купила собі рибу та на частинки розділила. До неї – теж нема.
– А чого ти злишся, – каже син, – Ми ж одна родина сама казала колись, що нема в родині якоїсь окремої їжі, всі мають ділитися!
Вибачте, але ж ділитися – добре, але треба й дивитися, скільки я витрачаю та скільки з того встигаю спожити!
Невістка ніде не працює, бо ще малому нема трьох років, вона лиш перед телефоном та щось смажить аж на цілий під’їзд чути, ходить по продукти, гуляє і все.
Я в своїй хаті просто як непотрібна. Позалазили в мої речі та ще й командують, що це треба викидати, бо й так місця мало, а тут ще речі з совдепії.
– Хай мені буде, – кажу і ховаю пилосос «Ракета».
– Мамо, у нас є новий, потужний і легкий, а не оце.
– А як ваш зламається?, – кажу.
– Купимо другий.
– Аякже, бо у вас грошей ще й на інший пилосос є!
Отак би все викидали, якась чорна діра, куди зникають мої продукти та речі.
Так, я скучила за онуками і мені подобається няньчити молодшого, але ж то моє життя! Дійшло до того, що вже просто неможливо знаходитися за одним столом – те не так взяла, не туди поклала і взагалі можу на кухню не зазирати та невістці під руки не дивитися.
Все. Якби я не любила свою квартиру, але я просто вже не витримую
– Олексію, – кажу, – Подавай оголошення про розмін квартири, бо я тут з вашими порядками просто не витримую. Мені має бути дієта, мені має бути спокій, а не ваша вседозволеність. Ви всі товчетеся в квартирі, ніхто не ходить гуляти чи на роботу, крім тебе, Олексію. Це просто нестерпно.
– Яка квартира? Який обмін? Ви уявляєте, що за цю квартиру дадуть в кращому випадку дві однокімнатні і то бозна де!, – вставила своє невістка.
– Мамо, тут всім місця вистачить. Ти чого?
Пішли до себе в кімнату, та верещить, той теж на підвищених тонах. Думаю – точно треба розмінювати, бо мої нерви цього не витримають.
Я на наступний день пішла за своїм звичним розкладом – зранку на базарчик, заглянула в поліклініку ще і почула, що мені треба краще харчуватися і прийшла додому. Я в комірчину – там перестановка і мої речі зникли! Я тоді до невістки, а вона отак чемненько:
– Ваше – то ваше. Попробуймо все з початку. Ось ваші каструлі, варіть собі, що хочете, а як будете сидіти з Назарком, то й я на роботу піду. Мені теж в вашій хаті вити хочеться.
І отак якось повилізали з хати і гроші з’явилися не лише на макарони. Я думаю, що це все через розмін квартири, але най буде.
Фото Ярослава Романюка.
