— Мамо Олено, ви ж мене забираєте сьогодні додому, правда? Ви ж обіцяли, що я буду з вами…
Голос Артема тремтів, очі наповнилися слізьми, а маленькі руки міцно вчепилися за мою долоню. Ми стояли на подвір’ї дитячого будинку, навколо лежали розірвані обгортки від подарунків, кульки гойдалися на вітрі, а моя сім’я вже повільно рухалася до хвіртки.
Він дивився на мене з такою надією, що серце в мені розривалося навпіл.
— Артемчику, ми прийшли тільки привітати тебе з днем народження… — прошепотіла я, намагаючись тримати голос рівно.
— Тільки привітати?! Але ж ви принесли стільки всього! Ви ж моя сім’я тепер! Не йдіть, будь ласка! Я буду слухатися, я все робитиму, тільки заберіть мене!
Він обійняв мене, і я відчула, як його сльози змочують мою куртку. Андрій стояв поруч, ніяково відвівши погляд, діти мовчали, а я не знала, що сказати. В ту мить я зрозуміла: більше жодного дня не зможу залишити його тут.
Це сталося не одразу. Все почалося кілька місяців тому, коли я вирішила скоротити шлях на роботу через тихий провулок біля старого парку. Зазвичай я йшла головною вулицею, але того ранку захотілося спокою — купила в маленькій крамничці свіжий хліб і фрукти до обіду, а потім звернула на бічну доріжку.
Там, за високим парканом, виднівся дитячий будинок — сіра будівля з великим подвір’ям, де гули дитячі голоси.
Більшість малюків ганяли м’яча чи бігали один за одним, сміючись на весь двір. А один хлопчик стояв осторонь, притулившись до паркана. Він дивився кудись удалину, ніби чекав когось, кого ніколи не дочекається.
Обличчя його було серйозним, аж надто дорослим для такого віку.
Я сповільнила крок і, не знаючи чому, зупинилася.
— Добридень! — сказала я крізь паркан.
Він здригнувся, повернув голову й здивовано подивився на мене великими сірими очима.
— Добридень… — тихо відповів.
— Тебе як звати?
— Артем.
— А я — Олена. Гарне ім’я в тебе, Артеме.
Він трохи посміхнувся, але посмішка швидко зникла. У сумці в мене лежали печиво й кілька шоколадних цукерок — купила до кави на роботі. Я дістала все й простягнула йому.
— На, почастуйся. І друзів своїх теж.
Очі його загорілися.
— Дякую велике! Я обов’язково поділюся з Назаром, він мій найкращий друг. Він завжди мене захищає.
— То добре, що є такий друг, — кивнула я. — А що ти тут робиш один?
— Просто дивлюся на дорогу. Може, хтось приїде…
Ми поговорили ще кілька хвилин — про те, який сьогодні гарний день, про птахів у парку. Потім пролунав дзвінок, і діти побігли до будівлі. Артем помахав мені й зник за дверима. Я пішла далі, але на душі осів якийсь неспокій. Ніби залишила щось незакінчене.
Наступного дня я знову пішла тією доріжкою — вже спеціально. Артем чекав біля паркана. Побачивши мене, засяяв.
— Ви прийшли!
— Прийшла, — засміялася я. — Як справи?
— Добре! Назар сказав, що печиво було дуже смачне. Він просив передати спасибі.
З того дня мій маршрут змінився назавжди. Щодня по дорозі на роботу я зупинялася біля паркана, ми розмовляли. Артем розповідав про свої малюнки, про те, як любить конструювати з кубиків високі вежі, про мрію мати власного собаку.
Я приносила солодощі, фрукти, іноді маленькі іграшки.
— А в тебе є мама й тато? — якось спитав він обережно.
— Є чоловік Андрій і двоє дітей — Богданчик і Соломійка.
— А собака?
— Поки ні, але може, колись заведемо.
— Я дуже люблю собак. Особливо великих, щоб гуляти з ними в парку.
По понеділках він чекав особливо нетерпляче — після вихідних, коли не бачились.
Одного разу до нас підійшла вихователька — жінка середніх років із суворим виразом обличчя.
— Добрий день. Ви часто тут буваєтесь?
— Добрий день. Так, ми з Артемом подружилися.
— Розумію. Тільки будьте обережні — діти швидко прив’язуються, а потім важко відвикають.
— Я розумію, — кивнула я.
— До речі, — додала вона тихіше, — за кілька днів у Артема день народження. Йому виповниться вісім.
Вдома я розповіла все Андрію.
— Чудовий хлопчик, — сказала я. — Сумний такий, самотній.
— Ти хочеш його привітати? — усміхнувся чоловік.
— Хочу. І щоб ми всі разом пішли.
— Згоден. Діти теж зрадіють.
Богдан і Соломія загорілися ідеєю миттєво.
— Ми купимо йому машину на радіокеруванні! — вигукнув син.
— А я намалюю листівку! — додала дочка.
Ми вибрали подарунки: велику коробку конструктора, м’яку іграшку-собаку, книжки з казками, солодощі. Надули яскраві кульки й рушили до дитячого будинку.
Артем зустрів нас із широко розплющеними очима.
— Це все мені?!
— Усе тобі, — засміялася я. — З днем народження!
Він кидався від подарунка до подарунка, обіймав кожного з нас.
— Дякую! Це найкращий день у моєму житті!
А коли ми почали збиратися, сталося те, про що я згадувала на початку. Він заплакав, чіпляючись за мене.
Завідуюча дитячого будинку, пані Марія, вийшла на ґанок і покликала мене.
— Олено, можна на два слова?
Ми відійшли убік.
— Я бачу, ви добра людина, — почала вона холодно. — Але те, що ви робите, — це лише для вашого спокою. Дітям тут і так важко, а ви приходите, даруєте надію й забираєте її назад. Мені потім заспокоювати захлипаних малюків, мені відповідати за їхній стан. Якщо не плануєте нічого серйозного — краще не з’являйтеся більше. Не турбуйте нас.
Вона говорила різко, ніби думала тільки про те, щоб у закладі було тихо й спокійно, щоб не було зайвих проблем для неї самої.
Я мовчала. Бо в ту мить у мені вже визріло рішення.
— Я планую серйозне, — відповіла спокійно. — Я хочу забрати Артема до своєї сім’ї. Назавжди.
Вона здивовано підняла брови.
— Ого. Ну, якщо так… Тоді приходьте завтра, я розповім, з чого почати.
Наступного дня Артема біля паркана не було. Я занепокоїлася й зайшла до будівлі.
— Артем захворів, — сказала пані Марія вже м’якше. — Сильна застуда, його перевели до лікарні на кілька днів. Краще перестрахуватися.
Вона дала адресу. Я поїхала туди одразу після роботи, прихопивши фрукти, сік, книжку.
Артем лежав у палаті, блідий, але побачивши мене — засяяв.
— Ти прийшла!
— Звичайно, прийшла. Як ти себе почуваєш?
— Тепер краще.
Я сіла поруч, узяла його за руку.
— Артемчику, я хочу тобі дещо сказати. Ми з Андрієм і дітьми дуже тебе полюбили. І хочемо, щоб ти жив із нами. Назавжди. Щоб ти став нашим сином.
Він завмер, а потім кинувся мені на шию.
— Правда?! Ти будеш моєю мамою?
— Правда. Я вже почала оформлювати документи.
— Я так чекав! Я знав, що хтось мене забере! Дякую, мамо!
Він повторював це знову й знову, і я ледь стримувала сльози.
Вдома я розповіла Андрію.
— Я вирішила усиновити Артема.
Він усміхнувся тепло.
— Я вже давно чекав, коли ти це скажеш. Згоден. Звичайно, забираймо його. Він чудовий хлопчик.
Діти почули й прибігли.
— Артем буде нашим братиком?! — закричала Соломія.
— Ура! — підхопив Богдан. — Я йому покажу свою колекцію машинок!
— А можна ще й сестричку? — раптом спитала дочка. — Щоб нас було більше?
Ми з Андрієм переглянулися й засміялися.
— Побачимо, доню. Поки що головне — Артем.
Артем одужав через два тижні. Ми щодня його відвідували, приносили смаколики, гралися в палаті. Процес усиновлення тривав довше — збори документів, співбесіди, комісії. Але ці місяці були сповнені радості очікування.
Ми часто розмовляли про майбутнє.
— Якою буде моя кімната? — питав Артем.
— Яскравою, з великим вікном. І ми поставимо там стіл для конструктора.
— А собаку заведемо?
— Обов’язково. Велику й добру.
— Я допомагатиму по дому, — серйозно обіцяв він. — Мити посуд, прибирати.
— Ти просто будеш дитиною, — казала я. — Гратися, вчитися, радіти.
Пані Марія, хоч спочатку була суворою, потім допомагала з паперами.
— Бачу, що ви серйозно налаштовані, — сказала вона якось. — Артемові пощастило.
Нарешті настав той день. Ми приїхали всі разом — я, Андрій, Богдан і Соломія. Артем стояв із маленькою валізкою, в новому одязі, який ми йому купили.
— Я готовий, — сказав він тихо.
— Ласкаво просимо додому, синку, — відповіла я.
Вдома ми влаштували свято — торт, кульки, подарунки. Артем ходив по квартирі, торкався стін, ніби не вірив.
— Це все моє?
— Усе наше. Сімейне.
Богдан одразу потягнув його до своєї кімнати.
— Дивись, скільки в мене конструктора! Разом побудуємо ціле місто!
Соломія тягнула за руку.
— А я тобі покажу свої ляльки. І ми пограємо в сім’ю.
Андрій обійняв мене за плечі.
— Тепер нас п’ятеро.
— Поки що, — усміхнулася я.
Квартира наша не надто велика — три кімнати, але затишні. Артем отримав свій куточок, де стояв стіл для малювання й полиці для іграшок. Ми швидко звикли один до одного. Він прокидався вранці й біг до нас обійматися, ввечері розповідав, як минув день у школі.
Якось за вечерею Соломія знову повернулася до своєї ідеї.
— Мамо, а сестричку коли візьмемо? Артем уже брат, а я хочу сестру.
Артем засміявся.
— Я теж не проти! Буде четверо дітей!
Ми з Андрієм переглянулися.
— Ми думаємо про це, — сказав чоловік. — Тільки треба знайти більшу квартиру, щоб усім було комфортно.
— Я допоможу заощаджувати! — серйозно заявив Богдан.
— І я! — підхопив Артем.
Ми всі розсміялися.
Може, незабаром нас стане шестеро. Ми не поспішаємо відмовлятися від цієї мрії. Головне — ми разом. І це найцінніше.
Головна картинка ілюстративна.
