Тітка Марина, коли почула, що її синок-одинак зачастив до приїжджої вчительки, ночами не спала. Невже своїх дівчат бракує? І, може, проти не була б, якби та дівчина працювала прибиральницею чи, скажімо, кухаркою. Але заважав один факт.
Не забуде вона все, як її, просту доньку колгоспників, за будь-якої нагоди діймала мати чоловіка. Покійні свекри були вчителями і неодноразово казали, що Маруся (не Марина!) їм не пара. З того часу «науковців» на дух не переносила.
Хоч як просила-молила свого Колю, щоб покинув учительку, не послухав. Говорила, що з неї в господарстві толку не буде, що за тими зошитами не буде часу у неї ні на чоловіка, ні на дітей.
– Вона жі на город, ні у хліві, ні на полі. Ну, хіба я не знаю? У твоїх баби з дідом моя мати цілий день картоплю копала за кульок цукерок. Потім я на них працювала: вони, бачите, вчені, а я село селом. І до чого дожилися? Кинув нас твій батько та іншу знайшов, що з дипломом. А я хоч і проста, але тебе, Колю, виростила. Дивись, який хлопець гарний, міцний у мене! І кому віддам?! Помилуй, синку…
Марина, наче справжня актриса, голосила за звичайним сценарієм.
Микола морщився, але материнські зойки були не дуже переконливими для молодого хлопця. Не вперше ж таке! То їй донька агронома не догодила – «та багачка буде тобою зневажати». Не прийняла і Галю, яка торгувала в кафе. Навіть не подобалася сусідська Любка, яка цілими днями працювала на полі – «надто проста» .
Марина мала купу відмовок і причин, щоб син не одружився. Просто не уявляла: як її милий Коля, який у всьому їй потурає, слухатиме ще й іншу жінку!
Але ні сльози, ні голосіння не допомогли. Микола привів у будинок ту саму вчительку.
– Людмила, – представилася, ледве посміхаючись і простягаючи руку для знайомства.
– Ну, не думай, по-батькові величати не буду. Не знаю, як у вас, а в нас у селі просто говорять — Люська. А то, бачите, Людми-ила! — навмисне розтягуючи слово, сказала Марина. – А коли весілля? – поцікавилася, адже, хоч і не хотіла ніякої невістки, але мала влаштувати торжество – син все-таки один, та й по селу вже чутки…
– Яке весілля? – пирхнула молодиця, – Ми вже розписалися. Навіщо на вітер викидати гроші?
«О милостивий! Так Люська ще й «золотце», вже й «сонечко»! Мама рідна! — голосила Марина. — Чи такої долі я хотіла своєму Колі?! Щоб він, бігав перед нею так!»
Ось так по-новому розпочалося життя Марини.
Наступного дня була субота. Бачить, «молода» на уроки не біжить, щоправда, вже працювала на кухні. Коля, позіхаючи, прийшов і… О, всевишній! Обійняв. І навіть не посоромився при рідній матері говорити таке:
– Що моя улюблена дружина варить?
– Каву, – посміхнулася Люда. Помітивши, як свекруха зиркнула на її халат, глибше у нього закуталась.
– Кавою мій Коля ситий не буде! – обурилася Марина. – Їсти готуй. Борщу, голубців, пирога. Йому працювати у полі. Так, діти, треба братися за роботу. Ти, синку, на сіно, а ми з Люською полоть бур’ян! – тоном, що не терпів заперечень, наказала Марина.
Але, мабуть, не на ту невістку напала. Та, не замислюючись, теж мовила тим же тоном:
– По-перше, Марино Петрівно, я вчилася не для городів. По-друге, сина звуть Микола!
І все. Розгублено дивилася то на сина, то на його дружину і навіть не знала що сказати.
Хоч невістка городом гидувала, на кухні було наварено-напечено, у будинку — ідеальний порядок. Через місяць молодята затіяли ремонт, і вже згодом у всіх кімнатах поклеїли свіжі шпалери, стелі пофарбували в сніговий відтінок, двері — з темного дерева, веранда світилася пластиковими вікнами. Навіть на літній кухні красувалися нові меблі, плитка, пральна машинка. Заходили сюди тільки роззуючись.
– Ого-го! – прицмокувала сестра Марини, коли прийшла «на екскурсію» і ходила «покоями». – Ну і пощастило ж! Тобі, Маринко, тепер жити та радіти.
– Тьху! Говориш таке. Вона тільки в книжки дивиться, по городу нічого робити не хоче. А мені не шістнадцять!
І хоча Марині подобався ремонт, все ж таки, не могла змиритися з тим, що його робила «молода».
Невістка витримала таке життя лише рік. І одного прекрасного дня заявила: «Набридло! Розлучаємося! Я не можу терпіти вигадки твоєї матері!»
Марина не вірила своїм очам. Людмила з гордо піднятою головою вийшла на вулицю, несучи невелику валізку. «Бідолашна, ось і все, що має…» — про себе подумала.
І зажили вони з Кольою знову одні. Але посипалися негаразди: сина на роботі скоротили, і щоб не виплачувати кредити, подався на заробітки. Дзвонив справно, розповідав, що працює на будівництві, все добре. І одного вечора заінтригував маму по телефону:
«Приготуйте більше їсти, і хорошого. Приїду завтра».
Як тішилася, як чекала на сина! З якою любов’ю варила червоний борщ, ліпила пельмені, пекла пиріг з яблуками!
Загавкав сердито пес, наче на двір забрели чужі. Глянула у вікно — хвіртку відкривав Коля, пропускаючи вперед себе дивакувату компанію. Лютню жінку, якусь молодицю і мале дитя.
Хто це?
– Моя Таня, – представив Коля. – А це її синочок Валерчик та мама, можеш називати її просто Шура.
– Ну, привіт, свашко! — майже чоловічим голосом привіталася з здивованою Мариною незнайомка. – Що дивишся? Клич гостей на обід! Бачиш, ми зі своїм, і поставила на стіл білої. – Трохи для знайомства, – без церемоній влаштувалася і, прицмокуючи, почала уплітати за обидві щоки зроблені Мариною страви.
– Зроду такої смакоти не їла… Готуватимеш. Сідайте, чого як сироти? – Зазивала Шура до столу дітей.
Вони їли та пили до вечора, а Марина заливалася сльозами у своїй кімнаті. Почалося не життя, а випробування. Виявилося, що нова сім’я продала у селі під столицею свій старий будинок. Гроші забрав Коля – на бізнес. А доки доїхав до батьківщини, у кишенях уже вітер гуляв. Тож «гості» приїхали назовсім.
На городі по господарству ніхто нічого не робив. Та Бог із нею, тією роботою! Аби не йшла недобра слава в селі. Так ні, ті люди про це дбали.
– Досить мене перед людьми на сміх піднімати! – Спробувала Марина врозумити нову родичку, як колись невістку.
Але сваха навіть не дала договорити і пішла знову селом. А потім і зовсім попросили Марину з рідного дому. А якоїсь ночі Марині спала на думку прекрасна ідея: «Треба Люду повертати!»
– Іти до Люди? — дивувалась Тоня, знаючи, як її сестра не любила невістку. – Дорогенька, вона заміж у райцентрі тиждень тому вийшла.
– Ох! — обхопивши голову руками, захиталася з одного боку.
Так Марина стала жити у прибудові у сестринському будинку. А вечорами, коли смеркає, йде на другий край села. Крадькома, зі сльозами на очах, дивиться на свій будинок. Одного разу побачила, як із літньої кухні, що стояла біля дороги, тепер вилітали, кудахкаючи, кури й гелготали там гуси .
А по подвір’ю ходила нова господиня – сваха.
Автор не вказано.
Передрук тільки з гіперпосиланням на intermarium.news.
Головна картинка – pexels.
