Тітку Віру в нашому селі майже всі вважали трохи дивакуватою. Вона все життя пропрацювала в школі вчителькою української мови та літератури, жила сама в невеликій хаті й ніколи ні з ким не ділилася тим, що в неї на душі. Коли я була мала, для мене вона була просто суворою й дуже тихою родичкою, до якої мати щосуботи відправляла нас із братом допомагати по господарству. Ми збирали в її садку великі жовті груші, які падали в високу траву, або обривали сливи для повидла, а восени носили з городу гарбузи й складали їх під стіною повітки. Мама завжди передавала нами їй молоко та сир, бо в тітки корови не було.
Тітка Віра завжди частувала нас або кисилем з чорницею, або цукерками та печивом. Поки ми їли, вона злегка всміхалася куточками губ, коли брат розповідав якісь шкільні пригоди. Але в тій посмішці завжди відчувалася якась задавнена, глибока втома, яку дитиною я не вміла пояснити.
Уже пізніше, коли я трохи підросла, мати розповіла мені історію, яка повністю змінила життя тітки. Виявляється, у юності вона мала нареченого, Степана. Вони зустрічалися ще з дев’ятого класу, разом ходили до клубу, і в селі всі знали, що вони одружаться. Потім Віра вступила до педагогічного інституту в області, а Степан поїхав на заробітки у велике місто, щоб скласти грошей на майбутнє весілля. Листи від нього приходили щотижня, він писав про роботу, розказував, скільки вже вдалося заощадити, малював у куточках конвертів маленькі квіти й обіцяв, що скоро повернеться й вони зіграють найгучніше весілля.
Так воно й мало бути. Степан повернувся восени з грошима, купив собі новий костюм, а Вірі — гарні туфлі. Сватання пройшло швидко, батьки з обох боків раділи, готували столи, кликали родичів з усіх сусідніх сіл. На саме весілля зібралася половина району. Накрили великий намет на подвір’ї, грали музики, люди танцювали, піднімали тости за здоров’я молодих, дарували килими й сервізи.
І саме під час святкування до двору зайшла незнайома дівчина з великою сумою в руках. Вона була втомлена з дороги, у простому платті, і одразу пішла прямо до столу, де сиділи молоді. Дівчина зупинилася перед Степаном, подивилася йому в очі й голосно, на всі столи, сказала, що приїхала сюди з міста, бо в них буде дитина і залишатися самій їй немає як.
Спочатку в наметі завмерла тиша, а потім хтось із гостей спробував перетворити все на жарт, мовляв, міські знайомі вигадують всяке. Але тітка Віра подивилася на Степана. Він стояв червоний як рак, опустив очі й не міг вимовити жодного слова. Коли вона запитала його прямо при всіх, чи це правда, він тільки пробурмотів, що це була помилка, поки він працював на заробітках, що він її не любить і хоче бути тільки з Вірою, а про те поповнення в сім’ї дізнався перед самим від’їздом і сподівався, що дівчина не наважиться його шукати.
Тітка мовчки відстібнула з волосся білу весільну фату, склала її в декілька разів і простягнула Степанові в руки. Вона сказала йому, що він повинен іти з тією дівчиною, бо повертатися їй самій додому в такому стані нечесно, а сама розвернулася й пішла. Весілля на цьому закінчилося. Гості розійшлися, батьки ще довго сварилися на подвір’ї, але Віра більше з кімнати не вийшла.
Степан після того довго намагався з нею поговорити. Приходив під вікна, чекав біля школи, переказував через знайомих, що нікуди не поїде й хоче жити тільки з нею. Але вона жодного разу не відкрила йому дверей. Врешті-решт через кілька місяців Степан виїхав із села, а згодом одружився з іншою жінкою. Кажуть, у нього з’явилися діти, він збудував гарний дім і зараз живе цілком благополучно. Інколи він приїжджає в село до своєї старої матері, й коли зустрічає тітку Віру на вулиці, завжди чемно з нею вітається, знімає кашкета й запитує про здоров’я. Вона відповідає так само стримано й іде далі.
Зараз, коли тітка вже зовсім старенька, я часто заходжу до неї зі своїми дітьми. Малі бігають по подвір’ю, збирають у кошик пізні яблука, а ми сидимо з нею на ґанку. Сонце повільно сідає за хатами, у селі чути, як корів женуть із пасовища, а тітка довго дивиться на свої худі старечі руки, якими вона ціле життя перевіряла шкільні зошити.
— Оце сиджу іноді й думаю, — тихо каже вона, не зводячи очей із власних долонь. — Може, я б щасливо прожила зі Степаном. А так… Але ж на чужому нещасті щастя не збудуєш, правда?
Я дивлюся на неї, на її сиве волосся, заховане під хусткою, на самотній будинок, де вечорами горить тільки одна лампочка в кухні, і в горлі стає клубок. Мені так хочеться відповісти, що вона й своє щастя віддала ні за що, що вона прожила все життя в цій тиші й самоті, так нікого більше й не впустивши у свій світ, і що народна приказка про чуже нещастя в її випадку нічого їй не дала. Але я просто мовчу, погладжую її по плечу й дивлюся, як мої діти несуть до ґанку повний кошик червоних яблук.
А щоб ви порадили їй сказати та втішити?
