Тітка Ніна жила одна. Чоловіка не стало, а син жив в іншому місті, зі своєю сім’єю. Стосунки у них були непогані, але відчужені, і їй було самотньо.
Одного разу, сусідка Валя, запросила її піти разом до церкви. До церкви, тітка Ніна, ніколи не ходила. Після служби вони присіли на лавочку. На подвір’ї було немов у раю, несамовито цвіли троянди на кущах, клумби були дбайливо доглянуті.
— Ну як, сподобалося тобі в храмі? Сьогодні служба особливою була!
— Так! Красиво дуже. Тільки, ноги болять стояти.
— А ти не стій! Втомилася — присядь… Царство Небесне — воно працею видобувається.
— Але я зовсім не розумію, про що говорить священик, що співає хор!
— Ти не розумієш, але твоя душа все розуміє! Вона здімається вверх при цьому. А потім вона всім негараздам дасть відсіч. Ти ж почуваєшся самотньою?
— Ще й як! — раптом заплакала тьотя Ніна, — ніхто і водички не подасть.
— На все воля Божа! Давай ходити разом до церкви, тут тобі самотньо не буде!
Потім, Валя дала тітці Ніні молитвослов і рекомендувала читати молитви:
Готуйся до сповіді, читай молитви, там закладки є. Я роблю так: згадую гріхи свої, на листочок пишу, потім віддаю священникові.
— А я безгрішна! Нікому нічого поганого не робила.
— Та ж і я не робила А сама собі? Ось дивись, у тебе є син, а його начебто, як і немає! Тобто, він є, але для тебе його немає! І водички нікому тобі подати, бо твій єдиний син тебе не визнає!
Тітка Ніна знову заплакала:
—Про таке теж потрібно отцю говорити?
— Говорити. І не просто говорити, а каятися потрібно…
Відтоді тітка Ніна стала читати молитви. Незабаром вона записалася в церковну бібліотеку і почала читати корисні книги. Духовний світ все більше відкривався їй, вона почала дивитися тематичні канали по телевізору.
Однак пройшло досить багато часу, за її словами, перш ніж вона по справжньому, розкаялася. Але, яким, було її здивування, коли вона в собі виявила безліч інших вад і гріховних справ. Ось, наприклад, дружину свого сина не прийняла душею, як доньку. Але ж вона повинна була спонукати себе, зближуватися з нею, шукати в ній хороше.
Ой ой ой! Грішниця ж я, яка! — шепотіла вона. Написано ж бо: Полюби ближнього! А я не полюбила, ні брата свого, якого вже й немає, ні невістку… Одного разу, почула вона по телевізору, як священик розповідав, що покаятися в гріху добре, а спокутувати його — ще краще. І якщо жінка, яка за власною волею втратила дитя, хоче спокутувати свій гріх — вона може взяти собі прийомну дитинку, і виростити її як рідну. Тітка Ніна прислухалася до цих слів. І чим більше вона про це думала, тим більше переконувалася в тому, що їй теж треба так зробити. Але кого взяти? Вона вже в роках, хіба зможе вона поставити на ноги малюка? Та й хто їй дасть дитину? Своїми думками вона поділилася зі своєю віруючою подругою.
— Десь я читала вислів «Не побудуй церкву — прилаштуй дитину!» — сказала Валя. — Ангел тобі в допомогу! Молися! І Ангел тобі, підкаже.
Тітка Ніна так і робила. Читала ранкові та вечірні молитви, ходила до сповіді і до причастя. І незабаром Ангел вказав їй на “дитинку”.
Одного разу, після вечірньої служби, біля воріт церкви стояв Іван, церковний сторож. Поруч з ним був молодий худий хлопчина. Хлопець був блідий і розгублений.
— Максимівна, ти б не прийняла на ночівлю хлопця? — запитав Іван.
— А що сталося?
— Та ось, вийшов з-за ґрат. Ніде переночувати до завтра. Вже вечір…
Тітка Ніна здригнулася, недовірливо дивилася на хлопця. Але останнім часом, вона так далеко зайшла в своїй вірі, що повністю і в усьому покладалася на Бога.
Добре! Ходімо до мене, — звернулася вона до хлопця.
І хлопець переночував у неї одну ніч, потім другу, третю, і залишила його тітка Ніна, у себе. Чоловік, як не як а роботи по дому вистачало. У городі, теж було чим зайнятися. Він все чудово робив. А вона дбала про нього як про рідного сина.
Через деякий час виникла проблема: випивка, дружки-товариші. Однак не прогнала його жінка, а почала вчити, як перемогти звичку. Думала вона так: Брата рідного не врятувала, через незнання, — допоможу цьому. Адже він мені як брат і як син.
Батьків у хлопця не було, він був з сиротинця. Це зараз таким житло дають, а в 90 роки їх просто випускали на вулицю, так як годувати було нічим. Брали розписку, про те, що не бажають вчитися в 10 класі і випускали на всі чотири сторони, після 9 класу. Перебудова була. І колишній вихованець дитячого будинку жебракував. Посадили за крадіжку.
Коли тітка Ніна дізналася, цю історію, про дитячий будинок, вона довго сумувала, хитаючи головою: Ось як, так?! Дітей і на вулицю? Потім, задумавшись, вирішила: раз це відбуватиметься — значить на це Божа воля. І повинні бути в цьому світі люди, які потребують. Це мабуть відбувається для того, щоб ми змогли допомогти їм, і Богу довести, що дійсно ми здатні творити добро! Як іспит, чи що…
Минуло два роки. Виховувати «дитинку», довелося нелегко. Його охрестився в церкві, став ходити на служби. В будинку робив все по – господарству, періодично влаштовувався на роботу, але всякий раз втрачав роботу, через любов до чарки. Потім знаходив іншу роботу, і все йшло своєю чергою. Але хлопець виявився добрим і дбайливим. І вже, в хворобі, тітка Ніна не плакала безпорадно, – він про неї дбав. Він і їсти приготує, і випере, і в аптеку збігає. І ще, що важливо, — поспівчуває!
І тітка Ніна не здавалася, Запевняючи себе, що крапля камінь точить, продовжувала свою справу — материнське піклування про його душу. Через деякий час, з’явилася у хлопця жінка. Ця жінка була з віруючих, тому тітка Ніна, була рада їх знайомству. Тільки за її переконаннями, жити разом вони не могли, потрібно було оформляти стосунки в РАЦСі і вінчатися.
Все так і сталося. Але тітка Ніна не залишилася одна. «Дитинка», зі своєю дружиною відвідували її, як рідну. На свята вони всією родиною йшли в храм.
Одного разу, як грім серед ясного неба, раптом пролунав телефонний дзвінок. Дзвонив син:
— Мамо, ми продали квартиру, їдемо до тебе, поживемо у тебе, поки підшукаємо собі житло. Будемо купувати квартиру, поруч з тобою! І заметушилася тітка Ніна готуватися до прийому гостей.
— Отакої! — раділа вона. — тепер зможу онуків своїх бачити, буду їх в храм водити, до благочестя привчати. Що може бути, краще, для бабусі?
Фото ілюстративне.
