Минуло лише три дні відтоді, як Стефанія Іванівна, моя свекруха, несподівано привезла своїх онучок, Вікторію та Поліну. Я сиділа на кухні, складаючи чек із супермаркету.

Накопичення, які ми з чоловіком, Максимом, планували витратити на покриття частини нашої заборгованості перед фінансовою установою за будинок, танули з неймовірною швидкістю.

Стефанія Іванівна зайшла на кухню, виглядаючи збентеженою. Вона не сіла, а почала безцільно перекладати серветки на столі.

— Галино, ти б не хвилювалася так через ці витрати, — нерішуче промовила вона. — Я розумію, що дівчата мають великий апетит, але ж ти чудово готуєш.

Я зітхнула, відсуваючи чек.

— Справа не лише в апетиті, Стефаніє Іванівно. За тиждень ми витратили запас продуктів, якого нам із Максимом вистачає на місяць. І це не враховуючи того, що дівчата вимагають, щоб ми щодня замовляли їм те, що вони називають «модні страви». Вчора це були роли, сьогодні — вишукана піца.

Свекруха відвела погляд.

— Ну, Оксана, їхня мама, звикла їх так годувати. Вони ж на відпочинку, Галю! Це ж рідний дім дядька Максима.

— Я цілком згодна, що це рідний дім. Але ми ніколи не планували відкривати тут безкоштовний пансіонат. Скажіть мені чесно, Стефаніє Іванівно, Оксана залишила дівчатам хоч якусь суму на кишенькові витрати? На розваги, на морозиво, чи хоча б на компенсацію продуктів?

Свекруха опустила голову, її руки безвольно опустилися.

— Галю, я мушу бути чесною. Вона не залишила нічого. Вона навіть з мене зняла всі кошти, які я мала при собі. Ми тільки-но сіли на поїзд, як дівчата потягли мене до вагону ресторану, бо «страшенно зголодніли». Вона сказала, що у неї зараз дуже складна ситуація з фінансами. Вона по вуха в боргах перед фінансовими установами.

— А ми, значить, не в боргах? — мій голос не підвищився, але став дуже жорстким. — Ми будували цей будинок, оформивши значну позику, і досі її виплачуємо. Чому ми маємо влаштовувати безкоштовний, розкішний відпочинок для дітей Оксани? Вона просто спихнула їх на нас на все літо, знаючи, що ми не зможемо відмовити. Це просто недбале ставлення до власних дітей!

Стефанія Іванівна нарешті сіла.

— Галю, не обурюйся. Це ж родина! Хіба ми можемо відвернутися від рідних племінниць?

Я зібрала чеки зі столу, і мій погляд був прямим.

— Можемо, коли це ставить під загрозу наш власний фінансовий спокій. Ми гостинні, але ми не благодійний фонд. Я повинна поговорити з Максимом. І з Оксаною.

Мене звати Галина. Ми з Максимом завжди мріяли про власний простір, про великий дім за містом. Нарешті, кілька років тому, наша мрія втілилася в життя.

Як тільки народилася наша донька, ми взяли значну позику і почали будівництво. Це було непросто, ми багато працювали, економили, але прагнення вибратися з задушливої міської квартири давало нам сили.

Наш будинок вийшов чудовий: світлий, просторий, з великою терасою і чудовим подвір’ям. Ми обожнювали свіже повітря і спокій, які дарувало нам це місце.

Ми насолоджувалися кожним днем, проведеним тут, розуміючи, що на нас висить ще велика заборгованість перед фінансовою установою, але ми були щасливі.

Свекруха, Стефанія Іванівна, часто приїжджала до нас у гості, і ми були не проти. Вона чудова жінка, любить онучку і цінує наш затишок. Вона заздалегідь попередила, що приїде до нас наприкінці весни, щоб трохи відпочити.

Проте, коли вона приїхала, я була здивована. Вона прибула не сама — з нею були дві дорослі племінниці мого чоловіка: п’ятнадцятирічна Вікторія та тринадцятирічна Поліна. Нас ніхто навіть не подумав попередити про те, що діти зовиці теж будуть у нас гостювати.

— Галино, Максиме, — щебетала Стефанія Іванівна, обіймаючи нас. — Оксану, не відпустили з роботи у відпустку. Вона вирішила відправити дівчаток зі мною. У вас же так чудово, свіже повітря, річка! Це ж такий відпочинок для них.

Я мовчала, намагаючись зберегти доброзичливий вираз обличчя, але всередині мене це обурювало. Я не кликала в гості дорослих племінниць чоловіка. Ми мали свій графік, свої плани на літо, а найголовніше — ми жили в режимі економії.

На жаль, Вікторія та Поліна виявилися абсолютно не вихованими. Вони поводилися так, ніби ми не їхні родичі, а персонал готелю, який зобов’язаний їх обслуговувати.

Від їхнього постійного галасу у мене нестерпно боліла голова. Вони не були пристосовані до найпростішого побуту: розкидали речі, не могли навіть помити за собою посуд.

— Віко, ти б прибрала чашку, — попросила я одного разу старшу племінницю.

Вона презирливо подивилася на мене.

— Я на відпочинку, тітонько. Це ж не моя справа. У нас удома цим займається прибиральниця.

Ця відповідь мене приголомшила.

Крім того, вони виявилися неймовірно вибагливими в їжі. Вони не їли ні супу, ні борщу, які я готувала.

— Тітонько, а чому ви готуєте цей суп? — запитала Поліна. — Мама такого не їсть. Ми звикли до страв нормальних.

Через це мені доводилося буквально жити на кухні, щоб приготувати щось таке, що задовольнить їхні високі запити. Апофеозом стали постійні вимоги замовляти їм суші, вишукані бургери чи піцу, бо «так робить їхня мама».

— Тітонько, ми хочемо роли, — Вікторія підходила до мене з телефоном у руках.

— У нас є багато свіжої, смачної їжі, Віко, — намагалася я протистояти.

— Але ми не хочемо «свіжу їжу». Ми хочемо роли. — вона говорила це з такою непохитною впевненістю, ніби я була зобов’язана виконувати будь-яку її забаганку.

Найбільше мене вразило їхнє ставлення до їжі. Вдень вони могли з гордовитим виглядом відмовитися від моїх страв, вимагаючи чогось “ексклюзивного”. А вночі, коли всі спали, вони нишпорили по кухні і з’їдали все, що знаходили в холодильнику.

— Галю, я не розумію, — дивувався Максим. — Де наші запаси сиру? Ми ж тільки вчора купили!

Стефанія Іванівна почувалася вкрай незручно і навіть відмовлялася від їжі, щоб не збільшувати наш фінансовий тягар.

— Галю, я не голодна, — казала вона мені. — Ти готуй для дівчаток, їм треба рости.

Я розуміла, що проблема не в ній. Проблема була в Оксані, яка скинула своїх дітей, не забезпечивши їх навіть мінімальною кількістю кишенькових коштів.

Коли я побачила, як швидко тануть наші заощадження, я зрозуміла, що більше не можу мовчати. Ми з Максимом не спали вночі, обговорюючи цю непередбачувану фінансову кризу.

— Галю, так не може бути, — казав Максим. — Я, звісно, люблю племінниць, але ми не можемо виплачувати їхні апетити, коли самі ледве справляємося з позикою.

— Я подзвоню Оксані, — вирішила я. — Вона має щось пояснити.

Я набрала номер зовиці. Вона відповіла з веселим, безтурботним тоном.

— Оксано, привіт. Як справи?

— Ой, Галю, чудово! Ти ж знаєш, я нарешті відпочиваю. Як там дівчата? Не дуже вас замучили?

— Вони тут почуваються, як у п’ятизірковому готелі, Оксано. Але я дзвоню з іншого приводу. Скажи, будь ласка, ти залишила їм хоч якісь гроші на особисті витрати чи розваги?

На іншому кінці дроту запала напружена тиша.

— Звідки у мене гроші, Галю? — її голос одразу став холодним і непривітним. — Я ж тобі казала: я по вуха в боргах. Я ледве звела кінці з кінцями, щоб їх зібрати в дорогу. Хіба недостатньо того, що ви, заможні люди, можете їх прийняти?

— Оксано, ми не «заможні люди», — я намагалася зберігати рівний тон. — Ми досі виплачуємо велику позику. А твої дівчата за тиждень знищили наш місячний запас продуктів! Вони вимагають щоденного замовлення дорогої їжі.

— І що ти обурюєшся? Я відправила дітей до рідного дядька, а не до чужих людей! — обурилася вона. — Це ж твоя сім’я, Галю! Ти повинна їм допомагати! У мене немає чоловіка, тому я не маю значної суми на відпочинок для дітей!

— Ти ж збиралася на морське узбережжя, Оксано! — згадала я її недавні хвастощі.

— На морське узбережжя я б знову брала позику! — різко відповіла вона. — А це було б надто дорого. Усе — немає більше часу на порожні розмови. Відпочивайте!

Вона кинула слухавку.

Я стояла з телефоном у руках, відчуваючи себе абсолютно пригніченою. Вона не просто не вибачилася; вона переклала на нас свій обов’язок і на цьому оголосила розмову завершеною.

Після розмови з Максимом ми прийняли рішення: досить. Ми більше не будемо виконувати роль обслуги та гаманця.

— Вони не цінують наших зусиль, Галю, — сказав Максим. — Це має припинитися.

— Я не буду більше стояти на кухні, намагаючись догодити їхнім «модним апетитам», — заявила я. —  Буде суп. Не хочуть? Залишаться голодними.

Я дотрималася свого слова. Наступного дня я приготувала смачний, густий борщ і відварену картоплю з м’ясом.

— Тітонько, а де роли? — з подивом запитала Вікторія.

— Ролів сьогодні немає, Віко, — я посміхнулася. — Сьогодні борщ і картопля. Якщо хочете, можете поїсти. Якщо ні — до наступного прийому їжі.

Спочатку дівчата влаштували справжню демонстрацію: вони відмовлялися від їжі, ходили похмурі, ображені. Але апетит, особливо в підлітків, справа серйозна. До вечора вони почали тихенько їсти те, що я подавала на стіл. Вони перестали бути вибагливими.

Карманні витрати ми теж жорстко урізали. Я більше не платила за їхні забаганки, і Максим теж відмовив їм у грошах.

— Я не можу дати вам грошей, дівчата. Нам потрібно виплачувати позику за будинок, — чесно сказав він.

Без постійних розваг і смаколиків їхній «відпочинок» став нудним. Через півтора тижні дівчата почали проситися додому.

— Тітонько, ми сумуємо за мамою, — сказала Поліна. — І тут так нудно.

Максим подзвонив Оксані. Вона, на диво, одразу погодилася їх забрати раніше.

— Добре, добре, забираю. Бачу, ви не справляєтеся з дітьми, — зневажливо кинула вона.

Коли дівчата поїхали, я відчула величезне полегшення. Стефанія Іванівна залишилася у нас до кінця літа, як і планувалося. І ось тоді ми справді відпочили. Ми влаштували їй культурну програму, ходили до річки, готували разом.

Я часто думала: як можна так недбало ставитися до власних дітей, не дати їм навіть мінімальної суми на морозиво чи не попередити, що вони будуть повністю на утриманні родичів, які мають власні фінансові зобов’язання?

Чи це норма от так поводитись, а я нічого не розумію?

Головна картинка ілюстративна.