Коли я познайомилася з Петром, то вже мала свою квартиру, хоч мені тоді було лише двадцять дев’ять років.
– То хіба квартира, – казала свекруха, оглядаючи мої метри, – та у нас вдома курник більший.
Я мовчала, бо мені дуже важко прийшлося працювати аби в такі молоді роки мати квартиру, я й на полі працювала за кордоном, і на фабриці, прибирала, доглядала дітей і стареньких, але свекруха з цього всього переліку лише зауважила те, що я їздила по світу.
Через такі її слова я й не хотіла у них жити, хоч Петро й був одинак і там справді був великий будинок в селі.
– Нічого, нічого, як не будете мати що їсти, то одразу прибіжите до мене, – казала вона.
Але ми не бігли і на мою радість, Петро був геть іншим, ніж виховувала його мама. Ми дуже добре жили і так вже сталося, що у нас буде дитина і тут знову довелося чути мудрі поради від свекрухи.
– Як ви в такій тісноті будете дитину ростити? Та тут розвернутися нема де.
Вона так натякала аби я продала квартиру цю і купили на складку більшу. Петро теж запалився такою ідеєю:
– Тут справді нема де колиску поставити, Алло, тому батьки мої поможуть, ти з квартири даси, я маю заощадження і купимо свою велику квартиру.
І так мене з усіх сторін вмовляли, що я й погодилася. Вже й купець знайшовся, чоловік знайомого привів, вже той був у хаті, то одразу мав до чого причепитися аби ціну знизити: і плитка не по рівню, ламінат скрипить, планування не таке…
В мене склалося таке враження, що йому я ще маю доплатити аби він погодився тут жити.
Але слова цього чоловіка мене таки зачепили, бо я дуже довго вибирала цю квартиру, щоб і до школи було близько, і до садка, щоб відпочинкова зона була. Мені подобається цей район, я звикла тут жити і свою квартиру люблю, і ремонт мені подобається. А тут треба віддати такий великий шмат спогадів, бо що? Бо мала дитина не поміститься?
І такі думки мені крутилися, а тоді я вирішила поговорити з Петром.
– Петре, я передумала.
– А на тобі. Я стільки часу витратив аби знайти покупця, а ти що собі думаєш?
І я бачила, що чоловік наче щось замислив.
– Я ще більше витратила аби її придбати, тому послухай, що я скажу: ми не продаємо квартиру, а живемо тут, поки зможемо, а самі беремо дольову участь десь в цьому районі і будемо потроху виплачувати, а далі можемо й квартиру цю здавати в оренду і мати непогані гроші. Квартира, то завжди плюс для сім’ї, нащо продавати і лишатися без нічого?Що скажеш?
Очі в чоловіка забігали, а мені аж серце стиснулося, невже він зараз скаже те, що я не хочу чути?
– Ти добре кажеш, – сказав Петро, – чого я про це не подумав?
– Бо про це думала твоя мама, – хотіла я сказати, але не сказала.
Свекруха невдоволена, але головне, що ми порозумілися з чоловіком.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
