Я якраз приїхала від свекрухи, саджала квіти і протерла її пам’ятник, трохи поговорила, що вона таки виявилася правою.
Віра Семенівна мене не приймала, все думала, що я на її квартиру претендую та на все майно, яке вона такою важкою працею заробила. Вона дуже гордилася тим, що була начальником цеху, все у неї було, тільки не було чоловіка і дітей. В ті часи жінка, яка підходила до сорок, шансів мати щасливий шлюб не мала, а тим більше, дитину.
– Я зробила все аби моє майно не дісталося сестрі і її дітям, то ти думаєш, не убезпечу себе від тебе?, – ось такими словами вона мене частувала на початку нашого спільного життя з її сином.
Квартира була чотирикімнатна, видно, її дуже цінували на роботі або батько Михайла був теж впливовим чоловіком. Вона ніколи про нього не розказувала, а завжди розказувала про те, як вона всього добилася сама, як все копійка до копійки збирала аби все передати своїй дитині.
– Всі думали, що я їм своє добро роздам, вже мені сестра своїх дітей підсовувала аби в мене жили, поки вчаться, поки працюють, казала аби я когось вибрала аби зі мною жив, як одружиться, а я буду їй онуків бавити так заслужу, що мене доглянуть на схилі літ. Ти б бачила, як вони відреагували, коли я сказала, що чекаю дитину.
Отож, моя свекруха понад усе любила свого сина і своє майно, а я ніяк сюди не вписувалася. Навіть, її не тішило те, що ми маємо двох дітей.
– Все моєму Михалику на руки аби працював більше, ти ж бачиш, як він перепрацьовує, а я нічим помогти не можу, – бідкалася вона.
А далі вона злягла. Десять років я за нею доглядала не сподіваючись на якусь віддяку, адже то мама Михайла, так треба.
І ось її не стало, я бачила, як це вплинуло на чоловіка, він ходив таким похмурим.
А в той день, коли я прийшла від свекрухи, то він мені вказав на двері:
– Діти наші вже дорослі, тому я не маю більше чого з тобою жити, матері вже нема аби я це враховував.
– Що?, – я не вірила вухам.
– То, люба. У мене давно інша жінка, я хочу жити з нею, а не з тобою. Не міг я тебе покинути, бо ж ти матір мою доглядала.
– Що ж змінилося?
– Та все. Тепер ти можеш піти на якусь роботу і себе прогодувати, а з мене досить. На першу пору я тобі ще оплачу оренду квартири, але далі вже сама.
Я від свекрухи вдячності не сподівалася ніколи, але от від Михайла… Ми ж стільки років разом, я стільки зробила для нього, для нас, а тепер він мені таке каже?
Пригадалися мені й слова свекрухи.
– Ти не дивися на мене, Алло, що я так пізно прозріла. Коли отак лежиш, то нарешті розумієш, чого вартує твоя квартира і чиєсь добре серце. Твоє добре серце безцінне і я маю лиш трохи віддячити тобі.
Вона написала на мене договір утримання, дуже просила аби я Михайлові нічого не казала, я думала, що через те, що він не зрозуміє, а тепер вже дійшло, що вона давно знала про нього.
– Михайле, квартира моя, тому ти можеш піти сам, тут будуть жити наші діти, якщо ти забув, що вони у тебе є.
Він не вірив, але я показала копії.
Не можу сказати, що відчуваю радість від того, що так сталося. Чомусь сумно мені, що ми не пройшли це випробування квартирою.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
