Коли моя троюрідна племінниця Олеся надумала ставати під вінець, звістка про це долетіла до нашого приморського містечка швидше, ніж морський бриз. Бабусю Соломію запросили офіційним листом у цупкому конверті, що пахнув дорогим парфумом і столичними амбіціями.
— Як це зворушливо, що вони згадали про самотню літню жінку, — розчулено промовила бабуся, розкладаючи на ліжку свої скарби. — Ганнусю, глянь-но: цей капелюшок з вуаллю пасує до смарагдової сукні? Чи, може, краще взяти той, кольору пудри, що ми купили в Одесі?
Я відірвалася від ноутбука й скептично подивилася на це дефіле.
— Бабусю, а ти хоч пам’ятаєш, як виглядає наречена?
— Ну звісно! — обурилася вона, поправляючи сиве, ідеально укладене волосся. — Років двадцять тому мені переказали, що в Києві з’явилася на світ нова гілочка нашого роду. Навіть натякнули, що подія потребує солідного внеску в майбутнє дитини. Я тоді відправила поштою вишукану срібну ложечку й листівку з ангеликами. Відтоді про «ангелика» не було ні чутки, ні звістки — аж до цього золотого тиснення на конверті.
— То навіщо їм здалася далека родичка саме зараз? — знизала я плечима. Нашу київську рідню ми знали хіба що за рідкісними фото у соцмережах. Вони жили у світі високих парканів і ще вищих статків, де для нас місця зазвичай не знаходилося.
— Ой, дитино, ти нічого не тямиш у весільному етикеті, — хитро підмигнула бабуся. — На кожному поважному святі, де збирається верхівка, має бути такий собі «етнографічний елемент». Сивенька, лагідна бабуся в куточку, яка втілює родинні традиції та спадковість поколінь. Для повного образу мені бракує хіба що картатої хустки.
— Хустки тобі точно не вистачає, — хмикнула я, дивлячись на її модні туфлі-човники. — Твій образ «древньої старої» розсипається на очах.
— А я додам до антуражу трохи старечої неуважності! — вигукнула Соломія Марківна. — Це геніальний винахід, Ганнусю. Дуже раджу опанувати до моїх літ. Завдяки цій «забудькуватості» можна викреслити з пам’яті купу непотребу: порожні розмови, старі образи і, головне, людей, яких зовсім не хочеться бачити у себе на порозі. Особливо тих, хто згадав про твій будиночок біля моря лише тоді, коли ціни на нерухомість злетіли до небес.
Справді, наш затишний дім із терасою, що виходила на дикий пляж, останнім часом став об’єктом нездорового інтересу далекої рідні. Раптом виявилося, що всі вони неймовірно люблять морське повітря.
До Києва ми таки поїхали. Бабуся безапеляційно заявила організаторам, що її здоров’я вимагає постійного супроводу в моїй особі. Мовляв, хтось же має підтримувати літню пані під лікоть і стежити, щоб у її келиху завжди було трохи ігристого для серцебиття.
Я пручалася до останнього, але бабуся вміла вести переговори. Вона витягла з ридикюля два квитки на прем’єру в театрі імені Франка — дефіцит, який не дістати за жодні гроші — і я капітулювала.
Зупинитися вирішили в готелі. Їхати до родичів, де панував передвесільний хаос, не хотілося. Нам, щоправда, пропонували варіант: мовляв, «сусідка тітка Люба з радістю прихистить стареньку на дивані в прохідній кімнаті».
— Передай їм, — суворо наказала бабуся по телефону, — що я хропу так гучно, ніби в сусідній кімнаті працює каменоломня. Я зіпсую молодим не лише першу шлюбну ніч, а й психіку на роки вперед. Саме тому я й купила будинок на відшибі — сусіди в місті погрожували викликати відповідні служби через мій «нічний вокал».
Родичі, почувши про готель, спочатку напружилися (очевидно, боялися рахунку), але швидко розслабилися, дізнавшись, що бабуся платить сама. Натомість турботливо порадили «чудовий хостел» десь у нетрях промислового району.
— У хостел? Вони явно недооцінюють децибели мого хропіння, — хмикнула Соломія Марківна, коли ми під’їжджали до елегантного готелю в центрі.
У холі нас зустріла дівчина на рецепції з обличчям, що не виражало нічого, крім втоми від «простих людей». Вона мазнула поглядом по наших джинсах і лляних піджаках, зім’ятих після потяга, і вмить розцвіла фальшивою посмішкою, побачивши за нашою спиною чоловіка в костюмі від італійського кравця.
— Дівчино, у нас бронь на прізвище… — почала я, але красуня виставила вперед долоню з ідеальним манікюром.
— Зачекайте, я зайнята, — відрізала вона і знову повернулася до красеня, надуваючи губи, які займали добру половину її обличчя.
Ці губи були шедевром сучасної косметології — величезні, блискучі й нерухомі, як два надувні човни.
— Ой, лишенько, дитино! Хто ж це тебе так покусав? — раптом пролунав над моїм вухом тривожний голос бабусі.
Я ледь не пирснула. Соломія Марківна вмить перевтілилася: плечі опустилися, погляд став розгубленим, вона почала гарячково порпатися в сумочці, витягуючи старі окуляри на мотузці.
— Перепрошую? — дівчина на рецепції не зрозуміла натяку.
— Та я про личко твоє, бідна ти сиротинко! — заголосила бабуся на весь хол. — Це ж бджоли, так? Ой, як роздуло! Як же ти дихаєш, сердешна?
— Мене ніхто не кусав! — обурилася дівчина, відчуваючи, як красень-гість починає з цікавістю спостерігати за сценою.
— Невже шершні? — не вгамовувалася бабуся, підходячи ближче й розглядаючи губи дівчини, як біологічний експонат. — Це ж біда! Такі набряки… У нас в селі колись коваля так за губу вхопило, то він три місяці через соломинку кашу пив. А як ти розмовляєш? Тобі ж, мабуть, боляче кожне слово вимовляти?
— Жінко, припиніть цей цирк! — обличчя дівчини почало набувати відтінку стиглого томата.
— Та я ж від щирого серця! — бабуся сплеснула руками. — Ганнусю, діставай телефон, треба ветеринару нашому дзвонити. У нього є мазь спеціальна, на коров’ячій… ну, тій самій воді настояна. Витягує будь-що за ніч!
— Яку мазь? Яку воду? — прошипіла дівчина.
— Та свіженьку, з-під корівки! — підхопила я гру. — Ми зараз сторожу на ферму наберемо, якщо він ще не «причастився» вечірньою порцією домашнього продукту, то передасть електричкою. Тільки нам би телефон на зарядку поставити, бо поки ми на підводі до станції їхали, акумулятор сів.
Ми обидві втупилися на нещасну панянку, яка вже не знала, куди сховати свої «тюнінговані» вуста. Красень за стійкою вже відверто намагався не зареготати в голос.
— Прізвище? — видавила вона крізь зуби.
Реєстрація пройшла за рекордні сорок секунд. Нам вручили ключі так швидко, ніби ми були надважливою делегацією.
— Ти ж обережно там, — гукнула бабуся вже біля ліфта. — Колір обличчя в тебе недобрий.
Здається, дівчина зникла з робочого місця за лічені хвилини. У ліфт разом із нами зайшов той самий чоловік у піджаку. Він кілька секунд мовчав, а потім не витримав:
— То чим, кажете, ваш сторож лікувався?
Бабуся миттєво випрямилася, поправила зачіску, і від «сільської родички» не залишилося й сліду. Вона глянула на нього поглядом аристократки в третьому поколінні.
— Ой, пане, він лікувався універсальним засобом — перваком. І всередину, і зовні. Допомагало від усього: від укусів комах до докорів сумління.
Чоловік розсміявся, щиро й приязно.
— Я так і зрозумів. Ви блискуче це розіграли. Знаєте, мені завжди здавалося, що ця мода на обличчя, схожі на рятувальні круги, трохи суперечить здоровому глузду. Але ж їм не доведеш.
— На жаль, — зітхнула Соломія Марківна. — Мода на мізки в нас завжди приходить із запізненням. А доти доводиться рятуватися гумором.
Весілля було пишним, гучним і трохи штучним. Олеся, наречена, справді нагадувала ляльку з вітрини. Вона підійшла до нашого столика лише раз — для протокольного фото.
— Ой, бабусю Соломіє, ви так добре виглядаєте, — кинула вона, навіть не дивлячись у вічі. — Дякуємо, що приїхали. Ви ж не забули, про що ми говорили… про той ваш будиночок? Нам би з Ігорем так хотілося мати де зупинитися влітку…
Бабуся лагідно посміхнулася, відпиваючи ковток.
— Звісно, сонечко. Якраз хотіла сказати… У мене ж та сама стареча забудькуватість почалася. Оце вчора пам’ятала, де ключі лежать, а сьогодні — як відрізало. І дорогу до моря ніяк не згадаю. Кажуть, це зараз хвороба така модна — вибіркове безпам’ятство.
Олеся розгублено кліпнула накладними віями.
— Але ж…
— Ніяких «але», люба. Насолоджуйся святом! — Бабуся підняла келих. — За любов, яка не знає кордонів, і за пам’ять, яка знає, коли їй краще відпочити.
Коли ми пізно ввечері поверталися до готелю, бабуся довго мовчала, дивлячись на вогні нічного міста.
— Знаєш, Ганнусю, — тихо сказала вона, — вони всі так поспішають здаватися кимось іншим. Надувають губи, роздувають статки, будують плани на чужі хати… А щастя — воно ж тихе. Воно пахне морем, старою липою в саду і тим сріблом, яке ти колись подарував від щирого серця, навіть якщо про нього забули.
Я обняла її за плечі. Ми поверталися додому. Туди, де не треба грати ролей, де море завжди справжнє, а двері відчиняються лише для тих, хто пам’ятає твоє ім’я не лише в день весілля.
