fbpx
Без категорії
— То не та вода, доню, — мовила бабуся. — Знаю, що завдаю тобі клопоту, але потерпи ще день-два. Більше не пpoжuву, відчуваю. Але то не та вода! Смак тої я впізнаю, не помилюся, повір. Він сниться мені. Це останнє, про що я тебе прошу

— Донцю, принеси мені води… — кволим голосом попросила стара Катерина.

Ліда, було, хотіла сказати, що вранці викрутила повне відро, але бабуся спинила її жестом:

— Знаю, дякую. Але я дуже хочу води зі Степанкової криниці. Заплачу тобі, донцю, тільки принеси.

Дівчина не розуміла, чому мала йти по воду аж на другий кінець села. Повернулася додому, зварила їсти, набрала води зі своєї криниці й принесла старенькій. Допомогла їй сісти в ліжку, підклала під спину подушку й подала горнятко. Бабуся припала до нього пошерхлими губами, зробила ковточок — і так докірливо глянула на Ліду, що їй аж ніяково стало.

— То не та вода, доню, — мовила бабуся. — Знаю, що завдаю тобі клопоту, але потерпи ще день-два. Більше не пpoжuву, відчуваю. Але то не та вода! Смак тої я впізнаю, не помилюся, повір. Він сниться мені. Це останнє, про що я тебе прошу…

І Ліда пішла до Степанкової криниці. Викрутила відро, напилася з пригорщі. Вода як вода — нічого особливого. І як її Катерина має відрізнити від тієї, що з інших джерел? Вийшла тітка Софія. Спитала, чому Ліда забрела по воду аж сюди. Дівчина розповіла.

— Катерина колись тут жила, — пояснила жінка. — Он там, де тепер наш садок, була їхня хата. Але я вже навіть руїн не застала. Баба ж «сотку» розміняла, скільки то вже води вибрали з наших криниць за цей час…

…Старенька пила воду, вмивала нею вицвілі очі, дивилася на неї, нюхала й дякувала крізь сльози Ліді. Дівчину розібрала цікавість — і вона спитала, чим же така особлива вода зі Степанкової криниці.

— Її, донцю, мій батько копав, — неквапом розпочала перебирати спогади бабуся. — З тієї криниці я малою носила воду поливати городину, руки вpивала. Бо ж мама наші вмepли рано, я зосталася за господиню в хаті. У тій криниці не раз утoпuтися хотіла, коли тато привели мачуху — недобрезну, як дiдько. А як виросла, ходила до криниці на здибанку з хлoпцем, донцю. Він напував мене водою з долонь — і я донині пам’ятаю той смак. Десять відер постав передо мною — і я впізнаю свою воду. Той хлопець вмep, Лідуню… Перед самим весіллям. Другого такого на світі не було, то я і не вийшла заміж. Усе життя люблю свого Петра, віриш? Балакаю з ним щоночі, розказую, що скоро прийду до нього. Стільки чекав, то хай ще трошки потерпить…

— Хіба так буває, бабуню? — спитала Ліда, витираючи сльози. — Про таку любов тільки серіали знімають…

Читайте також: Ліля повірила, що молода лiкарка щоразу опинялася біля Сергія випадково. Та якось перед Новим роком до Сергія прийшов лист із далекого північного містечка. Не роздумуючи, Ліля відкрила конверт. Була впевнена, що там — вітальна листівка. Та коли поруч із листівкою побачила коротеньке послання на аркуші в клітинку, не стрималась і прочитала

— А я знаю, що воно таке, — гордо сказала Катерина. — І щаслива тим. Уже погано пам’ятаю, який був із себе мій Петрусь, але чую його голос, сміх, і смак води з його пригорщі забути не можу. Ті руки могли б обiймати мене, носити на руках наших дітей, благословити їх до шлюбу…

…Наступного дня Катерина віддала Богові дyшу. Лідина родина ховала стареньку, бо рідних не було. Дівчина стояла коло тpyни й думала: певно, бабуня вже стрілася зі своїм Петром. Нарешті вони стали щасливими…

За матеріалами – Вільне Життя. Автор – АВТОР ЛІЛІЯ КОСТИШИН.

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!