То що, вже й мені не думати про те, як далі жити, коли сина мого не стало? Чи я не людина з мріями і бажаннями власними? Відколи, скажіть мені, зробити усе по букві закону стало чимось крамольним?

То що, вже й мені не думати про те, як далі жити, коли сина мого не стало? Чи я не людина з мріями і бажаннями власними? Відколи, скажіть мені, зробити усе по букві закону стало чимось крамольним?

На сороковий день по синові моєму усе те почалось. Невістка – Неля, не у кафе місцеве людей покликала. а вдома усю родину зібрала. Страви на виніс замовляла, адже сама працює з самого ранку і до вечора. А так легше набагато: назвав, що тобі приготувати, заплатив, а потім лиш по тарілках розклав.

Ми сиділи, жибоніли тихенько, бо які можуть бути розмови на поминках? Згадували мого Петра, шкодували, що така людина, господар такий золотий, та так рано світ цей покинув. Сваха розповідала, як вона усе життя раділа за те, що хоч донька долю має щасливу, та чоловіка толкового:

—  Он, тільки чого вартий дім оцей власноруч збудований, та двір мов із картинки якої, – нахвалює Петра мого.

Я головою хитаю, сльозу втираю. Так мені прикро, так на душі чорно:

— Так. – кажу як ото в голові думалось, – Прикро буде все оце на продаж пускати.

Врапт за столом така тиша запала, що чути стало, як комар за вікном дзижчить. Невістка і сваха н мене очима здивованими дивляться, а рідня між собою перезирнулась.

— Ніхто нічого на продаж не виставлятиме, мамо, – так мені невістка одказує, – Це наше гніздо родинне. Для себе на роки будували. Все це ще й правнукам у спадок передамо, хай моляться за діда Петра.

— Ну, хіба, – кажу їй як є. – Ти маєш такі великі гроші де узяти, аби викупити мою частку спадку. Бо для мене пам’ять про сина то не стіни, а спогади.

Сваха аж позеленіла, а невістка у колір хустки чорної.

— Господь із вами, мамо. – каже мені тоном учителя, – Які гроші? Чи ви не знаєте, що геть духовку з кухні вийняли і продали, аби мати за що Петра рятувати? Та й про яку частку мова, якщо ми із Петром тут усе своїми руками 20 років поспіль робили?

Уже й не поминки пішли, а обговорення і торг якийсь. Гості голови повгинали, ніхто й слова не мовить. Зате невістка із мамою що оратори на сцені. Згадали мені усе, що було в житті і чого не було. Бачте, думали вони, що я “по-людськи” вчинити маю – не заявляти своїх прав на спадок у пам’ять про сина і заради онуків.

Ну, якби та хата десь у лісі стояла, то може й так, але справа про дім у передмісті столиці. Ви мене пробачте, але з якого то я дива повинна відмовлятись від того, що моє за законом?

Кажуть, відмовитись у пам’ять про сина. Але ж то найперший у мене аргумент. Хто про мене подбає у старості, як єдиної дитини немає? Невістка, онуки? Не смішіть мене, вони вже зараз мріють про те, що у Чехії із братом двоюрідним житимуть, то я нікому й треба не буду із них. А невістка молода і гарна, за рік у неї вже й чоловік буде інший і новий причеп у вигляді іншої свекрухи.

То скажіть: що мене зігріє і убезпечить на старості: десяток із вершком, тисяч доларів, чи розуміння того, що у домі сином збудованім живе чужий дядько поруч невістки колишньої?

— Не права ти Ганю, ой не права, – хитає головою сестра моя рідна, – Не чекала, що ти до такого додумаєшся.

А мені цікаво, невже, якщо сина мого не стало єдиного, то й я про себе не повинна подумати? Тільки тому, що його немає, я й про майбутнє своє забути повинна, берегти те, що він надбав для абсолютно чужої мені жінки і онуків своїх?

Я ж не забираю у них останнє, правда? Я лиш своє хочу отримати.

Ну хіба ж я не в своєму праві?

19,10,2023

Головна картинка ілюстративна.