Я рано овдовіла, маючи на руках двох дітей. Що таке сорок для жінки? Тільки розквіт, а я вже на себе махнула рукою та вирішила жити заради дітей. Любила я свого Петруся сильно і не хотіла жити з жодним чоловіком, хоч мама й просила мене добре подумати:
– Галю, он які хлопці є ще неодружені, то й що, що заходилися, але ж і ти в мене не дівчинка. Подумай добре, доню, бо життя самотнє дуже довге.
– Нікого мені не треба, – відрізала я.
Тоді лиш зачиналася мода на закордон і тільки поодинокі та відчайдушні жінки шукали грошовитої роботи за кордоном. Поїхала і я, дітей залишила на маму і висилала сюди гроші.
Все, що мають мої діти: квартири та машини, то куплене на мої гроші. Не кажу, вони мені вдячні та шанують мене і мою працю, але недавня ситуація мене просто вивела з колії.
Син мій живе окремо в квартирі, яку я йому подарувала на весілля. Доньці я теж зробила такий подарунок. І недавно я приїхала аби їх відвідати та й трохи пожити вдома, бо на чужині добре, але вдома найкраще.
Приїхав найперше син з невісткою і онучком, хлопчик вже величенький, п’ять років. От я їх частую та з онучком бавлюся. Він спочатку трохи ніяковів, але я подарувала йому робота, то він вже трохи потеплішав, а далі вже я й бавлюся з дитиною. Ну звичайнісінька бабуся. Як можна таке мале ангелятко не любити?
Але дитина вже як розбавилася, то вже не мала стримання і гасала по всіх хатах, розкидала речі та стрибала на ліжку, стягувала ковдру, розкидала подушки… Знаєте, я теж бавила в Італії дітей, тому все розумію, але сказала Олежикові, що так вести себе не слід і прийдеться допомогти бабусі весь безлад прибрати.
Що тут почалося! Дитина в істериці. Прилетіла невістка та в крик, що я її дитину заставляю робити, а воно ж мале і нічого не розуміє. Я себе стримала і спокійно кажу:
– Настю, дитина має знати й любов і знати межі. Якщо ти цього не навчиш змалку, то далі буде гірше.
Не дійшло. Бабуся погана і поїхали додому. Син мій намагався щось пояснити жінці, але та була, мов фурія.
Далі був у свахи, Настиної матері, день народження от і мене запросили. Я купила подарунок їй і ще й дитині взяла, бо ж не гоже з порожніми руками йти, де буде онучок.
Прийшла, привітала. Подарувала подарунок. Та мило усміхається і дякує. Вже й там мій сині і невістка. Протягую я й малому подарунок, аж дивлюся він не бере. Я здивувалася, що дитина ще дотепер пам’ятає, що сталося місяць тому, але кажу:
– Я поставлю тобі ось тут на столик, якщо захочеш-візьмеш.
Сіли ми за стіл, а я краєм ока поглядаю на малого: його кола навколо столика все ближче і ближче до подарунка і, коли дитяча ручка потягнулася до пакунка, грізний окрик матері : «Не чіпай бабусині речі», заставив малого забрати руку.
Я пополотніла та глянула на невістку, а та давай мені заливати:
– Ви ж самі не хочете аби малий ваші речі чіпав.
– Бери, Олежику, це подарунок для тебе, а отже твоя річ, – кажу, а очей не зводжу з невістки.
– Ой, та Олежик не звик, що йому перечать, він у нас такий любимчик. Що хоче – те й даємо, – втрутилася в розмову свекруха, намагаючись якось розрядити ситуацію.
Син мій пішов до малого і допоміг йому розкрити конструктор і почав з ним бавитися.
Ми ще деякий час отак говорили: невістка мене колола, а сваха намагалася якось все пригладити.
А я все чекаю свого. Прийшла я до онучка та давай і з ним гратися, дитина, бачу все тепліше й тепліше до мене ставиться, вже й дав якусь фігурку скласти. А я тоді йому й кажу: «А давай в хованки грати!».
Малий ганявся по хаті з неймовірною силою, залазив і під ліжко, і в шухляди, під ковдру. Скоро затишна квартира свахи перетворилася на такий гармидер, що важко собі й уявити.
А я все чекаю…
Далі Настя не витримує і як верескне: «Ану припини бігати!»
І тут я обертаюся до неї і кажу:
– А що сталося? Дитині ж треба все дозволяти.
Скоро я знову їду в Італію, але вже синові грошей висилати не буду, треба й про свою старість подумати.
Фото Ярослава Романюка.