Русланка моя дуже гарно вчилася і я вже собі наперед мріяла, що вона вступить в університет своїми силами.
Добре знала математику, любила історію. Про літературу мовчу – могла годинами читати і перечитувати.
Така домашня і майже інопланетянка.
Проте, зовсім вона не вміла спілкуватися на вулиці в компанії – все за чисту монету сприймала там, де можна було віджартуватися та пустити попри вуха.
Ось це мене найбільше болить, що моя дитина не вміла себе захистити перед іншими однолітками. А я її цього не навчила, просто не могла навчити.
Ні, не оці колючі слова про мою доню мене печуть, а те, що я виростила таку чисту душу, в яку кожен захотів плюнути, бо вона «вчительчина донька», а моя дитина й не розуміла, що відбувається і ще й дякувала та сприймала це за любов.
Отак вона й незчулася, як в десятому класі вже була при надії в абсолютній певності, що її Олег – це герой її улюблених романів Сомерсета Моема.
Але життя зовсім інше і прийшлося мені йти до матері Олега, яка працювала на заводі та говорити, що дівчина при надії і треба якось це вирішувати.
Що я наслухалася – мені обличчя палало просто.
– Нащо мені твоя донька здалася? Та вона нічого не вміє робити, як лиш в книжці сидіти. А мені треба аби була тямуща та господарку тримала і хлопця мого в кулаці.
Далі говорила, що моя донька сама собі винна і не тільки.
Я б сто років не бачила цієї особи, якби Русланка не з такими закоханими очима говорила про свого Олега.
Щось Олегу переінакшило і він таки одружився з Русланкою. На світ з’явилася моя маленька внученька Сніжанка, бо народилася взимку, це Руслана обрала ім’я, бо свекруха і сини були незадоволені тим, що не син.
– Як буде син, тоді й називатиму, – бурчав Олег.
– Я ж кажу, що ні з якого боку не є здала, – бурчала свекруха.
А моя донечка собі уявила, що треба чимдуж і синочка на світ привести.
Не слухала мене, що такі слова та вчинки не йдуть від люблячого серця, але дитина все казала:
– Мамо, він просто не вміє виражати свої почуття. Я краще знаю, що він собі думає. Він мене любить, просто в цій родині так не прийнято.
Що лиш в цій родині було не прийнято – хай бог мене милує…
Вже й синочок на світ з’явився і вже назвав його Олег Назарком. Чи то донька моя звикла чи й справді їй стало вже звично замість книжки та музики поратися біля свиней та корів, варити їсти та догоджати чоловікові і ще й малюків доглядати, я не знаю, але вона все менше і менше мені про себе розповідала. А все про дітей – хто і як усміхнувся та яке слово сказав.
А я все чекала, коли й моя дитина зробить крок – прозріє.
Пройшло п’ять років, а Олег так і не навчився виражати свою любов, бо її й не було. Всяке між ними бувало, але сваха все свого сина покривала:
– То донька твоя така, доведе й такого як мій Олег, спокійного та непитущого.
Господи, я б її в обійми та забрала до себе, якби ж вона так не впиралася, не вірила, що її там люблять…
А якось вона прибігла до мене з дітьми серед ночі. Самі знаєте, що не від добра йшла з іншого села, везучи сплячих дітей в одній колясці.
Нічого звідти не взяла, а Олег сказав, що все її спалив.
Та було б чому палити…
Пішла моя Русланка вчитися, важко їй було, але все подужала.
Онуки ростуть, Олег ходить та дебоширить, але до нас не йде, бо я йому раз добре відповіла, що викличу поліцію і на тому буде крапка.
Фото Ярослава Романюка.