– Мамо, досить! – крикнула я, тримаючи телефонну трубку так міцно, що пальці побіліли. – Ти вже третій тиждень скаржишся на кожну дрібницю: на те, що я поставила твій улюблений горщик із гераню не на те підвіконня, на те, що суп не такий, як ти варила вдома, на те, що в квартирі «душно, як у курнику»! Я тебе сюди забрала, бо ти в селі ледь ходила, бо сусіди дзвонили й казали, що ти цілими днями сидиш на лавці біля хати й не годна в грубці розпалити сама! А тепер ти мені кажеш, що я тебе не люблю і не дбаю про тебе?
– А ти мене справді не любиш! – голос мами тремтів, але в ньому була така вперта сила, що я відчула, як у горлі пересохло. – Я там, у своїй хаті, була господиною. Кожна дощечка знала мої руки. А тут? Тут я – гість, якого годують, як пташку в клітці. І ти ще смієш кричати на мене? Я ж тобі не чужа!
– Ти моя мати! – я відчула, як сльози котяться по щоках. – І я бачу, як ти згасаєш на очах. Ти не їси, не спиш, цілими днями сидиш біля вікна й дивишся на той дитячий майданчик, ніби там твоя молодість грається. Я не можу так більше!
– То відвези мене назад, Олено! – мама вперше назвала мене повним ім’ям, і це прозвучало як вирок. – Відвези, поки я ще можу дихати повітрям, а не цим бетоном.
Я мовчала. Трубка в руці стала важкою, як камінь. За вікном миготіли вогні міста, а в голові крутилася одна думка: а якщо я справді помилилася?
Мене звати Олена, і мені сорок п’ять. Я живу в трикімнатній квартирі на сьомому поверсі новобудови в центрі міста. Вікна виходять на дитячий майданчик, де щовечора гудуть діти, а вранці – пенсіонери з собаками.
У мене є чоловік, Тарас, який працює в IT і приходить додому пізно, і донька Софія, яка навчається в університеті в іншому місті. Ми з Тарасом давно мріяли про спокійне життя: подорожі на вихідні, вечері в ресторанах, може, навіть маленьку собаку.
Але коли я побачила, як моя мама, пані Марія, у свої вісімдесят років ледь піднімається з ліжка в своєму селі, я зрозуміла: спокою не буде.
Вона жила в старій хаті, яку ще мій дід будував власноруч. Там був город, де росли помідори розміром із кулак, і груша, під якою ми з сестрою колись ховалися від дощу.
Але сестра давно в Канаді, а я – єдина, хто залишився. Коли сусідка пані Ганна подзвонила й сказала: «Олено, твоя мама цілими днями сидить на лаві біля подвір’я. дім не топлений. Я за неї переживаю.», я сіла в машину й поїхала.
Мама зустріла мене на порозі в старому халаті, з хусткою на голові. Очі були ясні, але руки тремтіли.
– Що ти приїхала? – запитала вона, ніби я була не донькою, а перевіряючою з соцзахисту.
– Мамо, ти не справляєшся, – сказала я м’яко. – Давай я тебе заберу до себе. У мене простора квартира, ліфт, лікарня поруч. Ти будеш у безпеці.
Вона довго мовчала, дивлячись на город, де бур’яни вже перевищували паркан.
– А хто догляне хату? – нарешті запитала.
– Я найму людину. Або продамо, якщо треба.
– Продаси? – мама підняла на мене очі, і я побачила в них такий біль, ніби я пропонувала продати її душу. – Це ж дідова хата.
Але я настояла. Через тиждень ми вже їхали в моєму «Рено» до міста. Мама сиділа ззаду, тримаючи на колінах коробку з фотокартками й маленьким горщиком герані. Вона не сказала ні слова всю дорогу.
Коли ми приїхали, я показала їй кімнату. Я спеціально купила нове ліжко з ортопедичним матрацом, телевізор з великим екраном, поставила на підвіконня ту герань. На стіні повісила вишиту сорочку, яку мама колись вишивала для моєї весільної сукні.
– Ось, мамо, твоя кімната, – сказала я гордо. – Тут тихо, світло, і вид на майданчик. Діти граються – тобі буде весело дивитися.
Вона обвела кімнату поглядом, торкнулася рукою штори.
– А де піч? – запитала.
– Піч? Мамо, у нас центральне опалення.
– А де город?
– За вікном парк. Можемо ходити гуляти.
Вона кивнула, але я побачила, як її губи стиснулися.
Перші дні були тихими. Я готувала мамі її улюблені страви: вареники з картоплею й сметаною, борщ з квасолею, компот із сухофруктів. Купувала яблука, груші, черешні – все, що вона любила. Тарас допомагав носити сумки, Софія дзвонила по відеозв’язку й показувала мамі свої малюнки.
– Бабусю, дивись, я намалювала нашу хату! – кричала Софія.
Мама посміхалася, але посмішка була якась вимушена.
– Дякую, донечко, – казала вона. – Гарно намалювала.
А потім почалося.
Спочатку дрібниці. Мама скаржилася, що я не так склала її светри – «вони ж помнуться». Потім – що суп «не той, без духу». Потім – що в квартирі «душно, хоч вікна відчиняй».
– Олено, – сказала вона якось за сніданком, – ти ж знаєш, що я звикла до свіжого повітря. А тут бетон і бетон.
– Мамо, ми на сьомому поверсі, – відповіла я. – Свіже повітря є. І парк поруч.
– Парк – це не те. Там собаки гавкають, діти кричать. А в селі – тиша. Пташки співають.
Я мовчала. Тарас ввечері сказав:
– Олено, може, вона просто сумує? Давай відвеземо її на вихідні в село, подивимося, як буде.
– Ні, – відповіла я твердо. – Вона там знову одна залишиться. А якщо впаде? Якщо захворіє?
Але мама худла на очах. Її щоки запали, очі стали більшими. Вона перестала виходити з кімнати, крім як у туалет. Я чула, як вона вночі ходить по квартирі, шурхотить шухлядами, щось шукає.
Одного вечора я зайшла до неї й побачила, що вона сидить на ліжку й тримає в руках стару фотографію – я, маленька, стою біля груші, а мама тримає мене за руку.
– Мамо, що сталося? – запитала я.
Вона підняла на мене очі, повні сліз.
– Я тут не живу, Олено. Я тут існую. Як тінь.
Я почала шукати вихід. Запропонувала мамі ходити на заняття для пенсіонерів – там співають, малюють, грають у шахи. Вона пішла один раз і повернулася з кислим обличчям.
– Там усі чужі. Городські. Поговорити ні з ким.
Я купила їй квитки в театр – вона любила колись «Наталку Полтавку». Вона пішла, але повернулася раніше.
– Не те, – сказала. – У селі був клуб, там свої грали. А тут – чужі.
Я найняла помічницю на кілька годин на день, щоб мама не була сама, коли я на роботі. Пані була добра, але мама її не приймала.
– Вона мені не потрібна, – казала. – Я не лежача.
І ось тоді стався той дзвінок. Я була на роботі, коли мама зателефонувала.
– Олено, – сказала вона тихо, – я знайшла в шухляді твій рецепт. Від нервів. Ти їх через мене?
Я завмерла.
– Мамо, це просто для сну.
– Ні, – відповіла вона. – Це через мене. Я бачу, як ти втомлена. Як Тарас на мене коситься. Як Софія рідше дзвонить. Я – тягар.
– Ти не тягар! – крикнула я. – Ти моя мама!
– То відпусти мене, – сказала вона. – Відпусти додому.
Я взяла відпустку на тиждень. Ми з Тарасом сіли в машину й поїхали в село. Мама сиділа ззаду, тримаючи той самий горщик з геранню. Вона не сказала ні слова всю дорогу, але коли ми заїхали в село й побачили її хату мама вперше за довгий час посміхнулася і заплакала.
– Ось вона, – прошепотіла. – Моя.
Ми прибрали в хаті, я найняла сусідку пані Ганну, щоб приходила щодня, варила їжу, перевіряла ліки. Купила мамі новий телефон з великими кнопками, щоб могла дзвонити будь коли.
– Мамо, – сказала я, коли ми сиділи на лавці біля хати, – якщо що – дзвони. Я приїду. Хоч серед ночі.
Вона взяла мене за руку. Її долоня була тепла, суха, з мозолями від городньої роботи.
– Олено, – сказала тихо, – ти хороша донька. Але я тут ожила. Бачиш, як груша цвіте? Бачиш, як кіт Мурзик до мене прибіг? Я тут вдома.
Я кивнула, але в горлі стояв клубок.
Повернувшись до міста, я довго не могла спати. Тарас обіймав мене, але я відчувала провину. Чи правильно я зробила? Мама там одна, хоч і з сусідкою. А якщо впаде? А якщо захворіє? А якщо…
Софія приїхала на вихідні й сказала:
– Мамо, бабуся по відеозв’язку сміялася. Вона показувала, як кіт спить на її подушці. Вона щаслива.
Але я все одно відчуваю. Кожного разу, коли дзвонить телефон, я думаю: а якщо це пані Ганна з поганими новинами? Кожного разу, коли їду в село, бачу, як мама сидить на лавці й махає мені рукою, і серце стискається: а якщо я її там залишила назавжди?
Я не знаю, чи правильно зробила. Може, треба було настояти. Може, треба було знайти компроміс – дачу під містом, чи будинок престарілих з городом.
Але я бачу, як мама ожила. Як вона знову варить борщ з квасолею, як садить квіти, як співає старих пісень. І все одно щоночі питаю себе: а якщо я помилилася?
Головна картинка ілюстративна
