fbpx

То я отак стояла біля могили матері і не розуміла, коли ж моє безтурботне дитинство скінчилося? Я ж ще дитина, лиш десятий клас закінчую, а тут вже й по безтурботному життю

Знаєте, що відбувається, коли настає просто нестерпно? Ми перестаємо думати, що це припиниться. Час починає тягнутися просто безкінечно, одноманітно і аж тисне, навалюється всією вагою. Думаєш лише про це. А от щастя – воно таке легке, що ти ще й не встигнеш усміхнутися, ще луна не віднесла той усміх, а воно й скінчилося.

То я отак стояла біля могили матері і не розуміла, коли ж моє безтурботне дитинство скінчилося? Я ж ще дитина, лиш десятий клас закінчую, а тут вже й по безтурботному життю?

Батько взагалі стояв розчавлений, не знав, як далі жити. І робив те, що роблять чоловіки в таких випадках.

Коли вже й компанії почав додому приводити, то я розуміла, що життя, те тепле і пахуче борщем життя, навіки закінчилося.

Ледве дочекалася, коли закінчу школу, якби не підтримка моєї подруги, яка й переночувати пускала, й одяг позичала, то не знаю, якби той рік і минув.

– Поїду я в місто, – кажу подрузі, – Мама мріяла, щоб я поступила на економіста. Так і зроблю.

Подруга мені ще й тут підсобила. У неї там родичка жила, то вона попросила мене на деякий час прихистити.

Отак я спакувала життя в сумку-кравчучку і навіки покинула колись найтеплішу в світі домівку.

Так мені тоді здавалося.

Родичка Віри була одинкою жінкою, строгою, попередила, що ніяких хлопців, а як тільки поступлю, то одразу в гуртожиток.

Проте, я не поступила і знову час давив на мене, а ще й те, як я матір підвела! Куди мені тепер діватися?

Любов Василівна одразу сказала, що пора виселятися, бо як не поступила чи поступила – вона мені не мати, вже доросла і маю вертатися додому аби жити самостійно.

Куди вертатися? Невже ця жінка не розуміла, що позаду мене попелище?

Я влаштувалася в лікарню мити підлогу, там мені й дали місце в гуртожитку, там я й зустріла того аспіранта…

Він домовився з коменданткою, щоб мені виділили окрему кімнатку і в ній я просто почувалася королевою і повелителькою… Бо поруч був він. Які були прекрасні миті щастя, такі гострі і пристрасні, що й не вірилося, що нарешті доля мені усміхнулася.

Так минув рік. Я знову пробувала поступати, але ж хіба я в книжки дивилася, коли кожного вечора у мене був Віталік?

Провалилася знову, але вже не бідкалася, бо ж моє щастя поруч.

Доки не зрозуміла, що при надії.

Віталик весь аж зблід.

– У мене попереду кар’єра, а ти мені дитину хочеш на шию повісити?

За цим прийшли його батьки, то просили, то вимагали аби я подумала щодо долі дитини.

Як я могла вчинити по-іншому?

Тоді мене й коменданта з окремої кімнати виперла, далі постало питання з роботою. Подумати лишень, були люди, які платили гроші аби лиш мати змогу мити підлогу в лікарні…

Я не знаю, як мене дотримали до декрету і не вигнали, це були безкінечні темні дні.

Віталій мене уникав і я почувалася абсолютно розгубленою.

Вийшла я з пологового і розуміла, що не маю куди йти, окрім як вернутися додому, може там є якась надія.

Може батько отямиться і візьметься за голову. Але тут мало надії, бо подруга писала, що він й далі за своє.

Попросила подругу мене зустріти на вокзалі, щоб мати хоч якесь рідне обличчя поруч.

Отак і вернулася – ні освіти, ні роботи, ще й дитина на руках.

На вокзалі мене зустрів тато. Тверезий.

Ніяковів, опускав очі, але взяв малюка на руки:

– Як звати козака?, – питає.

– Сергійко.

– Гарне ім’я… Будеш, Сергійку, з дідом рибалити?

Ми приїхали до дому. В хаті було чисто, жодної пляшки чи бруду, майже як у мами.

– Я на роботі поновився, доню, як тільки твоя Віра сказала, що ти при надії, то я одразу зрозумів, що в дитини має бути добрий дідусь. Є для кого жити, люба, є для кого жити.

Я обняла його і заплакала від щастя.

З того дня минуло багато років, вже й мій Сергійко оженився і в тата є онуки. Я згодом ще вийшла заміж, мені попався добрий чоловік. Не було тієї пристрасті як з Віталієм, але було надійно і тепло. Це головне.

Тато теж знайшов іншу жінку, вона мені подобається.

Я лиш хотіла сказати, що потім здалеку всі біди видаються такими далекими, вже й нічого не відчуваєш.

Головне, знати, що все зміниться.

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page