Ще молода жінка несміливо відкрила двері рідної домівки. Вона не була тут роки, відколи вийшла заміж за Петра. Від цього спомину про чоловіка знову на очах виступили сльози.
На скрип вийшла жінка і сплеснула руками:
– Людо? Що сталося?
– Мамо!, – як в дитинстві у неї задрижали губи.
Матір пам’ятала і це дрижання, далі мали вгору поповзти брови. Колись вона робила все заради того, аби ці брівки ніколи так стрімко не рвалися вгору, бо тоді, здавалося, що від болю рветься її серце.
Людмила впала в мамині обійми, вона не зауважила, які худі плечі у мами і вже не такі міцні руки.
Вона виливала їй жалі тих п’ятнадцяти років, коли її не було у мами. Вона виправдовувалася тим, що купила мамі телефон і час від часу таки телефонувала, а не приїздила… Звичайно ж через Петра.
Той з першого погляду сказав, що мама його не полюбила і він перед ними стелитися не буде.
Людмила закивала головою, що не треба стелитися, раз мама не подобається, то він її ніколи й не побачить.
Вона сама буде до неї їздити.
– То замість того, щоб ми разом десь ходили, ти вибираєш матір?
– Ні, я куплю їй телефон і буду дзвонити.
– Тільки не в моїй присутності.
– Так, звичайно, любий.
Вона була готова для нього на все, мама ж зрозуміє.
Далі телефонні розмови ставали все коротші і звелися до кількох на рік. Весь її світ був в Петрові.
Вона не помічала, що чоловік часто затримується на роботі, не ночує вдома. Вона думала, що дитина все виправить, але не змогла стати мамою.
– Це добре, ще рано мати дітей, – сказав він їй, – треба стати на ноги.
Вони наче й стали, вже є квартира і машина, можна й про дітей думати, тим більше, що їй дають непогані шанси.
Але далі він просто виставив її з дому, виклав кілька валіз на сходову.
Свекруха її просвітила, що все майно на ній, тому вона ні на що не може претендувати.
– Ти навіть онука нам не привела на світ, а от Яночка вже чекає дитину.
Як він міг після всього, що вона для нього зробила відмовитися від неї? Вони стільки разом пройшли, вона стільком заради нього пожертвувала, а він отак? Який же невдячний і як такого земля носить?
А далі виявилося, що вона нікого в місті й не має з подруг чи родичів, вона завжди мала лише Петра. От і прийшлося їхати в село до матері. Мама ж точно завжди прийме, вона ж мама.
Поки донька сповідалася, матір сумно дивилася у вікно. Вона б все віддала, щоб її дитина була щаслива, але хіба в її силах змінити таку просту істину: ти зрікаєшся і тебе зречуться, бо справжня любов не потребує зречення, вона милостива, добра і щаслива.
Сумно, що донька так нічого й не зрозуміла.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
