Дощ падав на асфальт, залишаючи сірі плями на моїх кросівках. Я поверталася з роботи, втомлена, але з передчуттям затишного вечора вдома.

Ми з Романом шість років жили у тісній орендованій квартирі, економили кожну копійку, але я вірила, що одного дня ми матимемо власний дім. Та цього вечора все змінилося.

— Як ти міг? — я стояла на кухні, дивлячись на Романа, наче на чужу людину. — Чому ти не сказав мені?

Роман нервово ходив туди-сюди, уникаючи мого погляду. Його рухи були різкими, ніби він намагався втекти від моїх слів.

— Тобі яка різниця? — кинув він, зупинившись біля вікна. — Квартира була моя. Я зробив те, що вважав за потрібне.

— Твоя? — я гірко всміхнулася. — Романе, ми шість років разом. Шість років платимо 15 000 гривень за оренду, рахуємо кожну копійку до зарплати. А ти отримуєш у спадок квартиру і просто віддаєш її сестрі?

Він різко обернувся, його очі блиснули роздратуванням.

— У Олени діти, Анно! Двоє малюків, і скоро буде третій. Ми можемо жити в орендованій, а вони — ні.

— А ми? — я підійшла до вікна, за яким дрібно морочив дощ. — Ми колись плануватимемо своїх дітей? Чи так і будемо тинятися по орендованих квартирах, поки твоя сестра приводить у світ одного за одним?

— Не перебільшуй, — різко відповів він.

— Я не перебільшую, — я повернулася до нього. — Я намагаюся зрозуміти, коли мій чоловік став чужим? Коли ти вирішив, що можеш приховувати від мене такі речі?

Як усе почалося

Три тижні тому я поверталася додому, коли біля під’їзду зустріла сусідку Марію Іванівну.

— Аню, чула новину? — заторохтіла вона. — Олена, сестра твого Романа, квартиру отримала! Кажуть, брат подарував, такий щедрий!

Я тоді лише кивнула, приголомшена. Яка квартира? Звідки? Роман ніколи не згадував про спадок. Ми познайомилися в орендованій квартирі, там починали наше спільне життя, там одружилися. У нас не було нічого, крім мрій і віри одне в одного.

Того ж вечора я запитала Романа напряму. Він відмахнувся, назвавши це плітками. Але через кілька днів я випадково знайшла в його робочій сумці документи. Свідоцтво про право на спадщину. Дарча на ім’я Олени. Усе оформлено, усі печатки на місці.

— Знаєш, що мене найбільше вражає? — я сіла за стіл, стримуючи тремтіння в голосі. — Не те, що ти віддав квартиру. А те, як ти це зробив. Тихо. Потайки. Немов злодій.

Роман зітхнув, провів рукою по волоссю.

— Я знав, що ти влаштуєш сцену.

— Тобто ти вирішив збрехати? — я похитала головою. — Шість років шлюбу, Романе. Ми завжди все вирішували разом. А тепер ти раптом вирішив, що можеш одноосібно розпоряджатися нашим майбутнім?

— Це не наше майбутнє! — він випростався. — Це мій спадок від мого дядька!

— Якого ти навіть не бачив, — тихо додала я. — Я правильно пам’ятаю?

Він відвернувся до вікна, уникаючи мого погляду.

— Так, не бачив. І що з того?

— А те, що ти навіть не задумався, чому він залишив квартиру саме тобі, — я підійшла ближче. — Може, у нього були причини? Може, варто було хоча б дізнатися, чому незнайома людина обрала тебе спадкоємцем?

— Мені байдуже, — буркнув Роман. — Олені вона потрібніша.

— А я тепер розумію, чому в неї вічно немає грошей, — я невесело всміхнулася. — Навіщо працювати чи планувати бюджет, якщо є брат, який усе віддасть?

— Годі! — він різко розвернувся. — Ти не розумієш! Її чоловік мало заробляє, вони ледве кінці з кінцями зводять!

— А ми що, купаємося в розкоші? — я обвела рукою нашу тісну кухню. — Щомісяця віддаємо 15 000 за оренду. На їжу економимо. У відпустку не їздимо вже три роки. Але ми, звісно, живемо розкішно!

Роман мовчав. За вікном сутеніло, у сусідніх будинках засвічувалися вікна. Кожне з них — чийсь дім. Чийсь власний простір.

— Вона твоя сестра, я розумію, — тихо сказала я. — Але я твоя дружина. Була нею всі ці роки. Пам’ятаєш, як ми починали? Два стільці, надувний матрац і чайник? Пам’ятаєш, як ми збирали на ліжко? На холодильник? Я ніколи не заперечувала, коли ти допомагав сестрі. Щоразу, коли вона просила, ти біг стрімголов.

— У неї діти, — почав Роман.

— Яких вона приводить у світ одного за одним, не маючи власного житла! — я підвищила голос. — І щоразу ти кидаєшся їй допомагати. Але цього разу ти перевершив себе. Віддати квартиру! Потайки! Не порадившись зі мною!

У двері подзвонили. На порозі стояла Олена — розчервоніла, у розстебнутій куртці, з важкою сумкою в руках.

— Ой, ви сперечаєтесь, чи що? — вона безцеремонно пройшла на кухню, кинувши сумку на стіл. — Через квартиру, так? Аню, ну ти ж розумієш, Роман просто хотів як краще. У мене ж діти.

— Звісно, — я всміхнулася, стримуючи роздратування. — Діти. До речі, як вони? Старшому п’ять, молодшій три, скоро буде третій. І всі без власного житла. Але замість того, щоб подумати про стабільність, ти продовжуєш у тому ж дусі. А брат потім має вирішувати твої проблеми?

— Як ти можеш так говорити! — Олена сплеснула руками. — Діти — це щастя! Романе, скажи їй! Вона мене зовсім не розуміє!

— А ти розумієш, як це — дізнатися, що чоловік за твоєю спиною провернув таку справу? — я повернулася до Олени. — Напевно, сама потихеньку натякала йому? «Ой, братику, нам так важко, дітки в тісноті».

Олена зблідла.

— Ні, — вона гордо підняла голову. — Романе, ти справжній чоловік. Дуже гідний вчинок. Я б ніколи не просила тебе віддати мені щось!

— Та годі, — я махнула рукою. — Ніби це вперше. Машину твоєму чоловікові хто допоміг купити? Роман. Путівку в санаторій для дітей? Він же. Щоразу, коли тобі щось потрібно, ти починаєш скаржитися на важке життя. І братик біжить рятувати.

— Аню, досить! — Роман розходився не на жарт. — Ти не маєш права.

— Ні, любий, — я подивилася йому в очі. — Це ти не маєш права. Не маєш права вирішувати такі питання сам. Не маєш права приховувати від дружини важливі речі. Не маєш права ставити сестру вище за нашу сім’ю.

— Але ми ж сім’я, — пискнула Олена. — Ми ж рідні. Яка різниця, чия квартира? У мене ж діти.

— Справді? — я всміхнулася. — Тоді чому документи оформляли потайки? Чому боялися мені сказати? Сім’я — це довіра, Олено. А ви з братом чомусь вирішили діяти за моєю спиною.

Я вийшла з кухні, залишивши їх. У спальні я дістала валізу й почала складати речі. Руки тремтіли, але рішення було прийнято.

За вікном темніло. Десь у іншому районі міста стояла квартира. Двокімнатна, у гарному місці. Квартира, яка могла стати нашим домом. Нашим з Романом майбутнім. Початком нового життя.

Тепер вона належала Олені. Але справа була не в квартирі. А в зраді. В обмані. В тому, як легко чоловік розпорядився долею нашої сім’ї, не сказавши мені ні слова.

Роман з’явився на порозі спальні.

— Що ти робиш?

— А на що схоже? — я продовжувала складати речі. — Йду. Переїду до подруги, а там орендую кімнату.

— Через квартиру? — він сперся на одвірок. — Серйозно? Ти готова все зруйнувати через гроші?

Я зупинилася, тримаючи в руках светр.

— Гроші? Ти справді думаєш, що справа в грошах?

— А в чому?

— У тобі, — я кинула светр у валізу. — У твоєму ставленні. У тому, як легко ти зрадив нашу довіру.

З кухні долинув голос Олени:

— Може, чаю поп’ємо? Поговоримо спокійно?

— Ні, дякую, — гукнула я. — Досить наговорилися.

Я застебнула валізу й випрямилася.

— Знаєш, що найприкріше? Я завжди тебе підтримувала. Коли ти допомагав сестрі — розуміла. Коли віддавав їй останні гроші — мовчала. Але квартира. Це вже занадто.

— Чому?

— Бо ти навіть не подумав обговорити це зі мною! — я сплеснула руками. — Ми могли б разом вирішити, як розпорядитися спадщиною. Може, продати й поділити гроші? Допомогти Олені, але не забути про себе? Чи здавати квартиру, а гроші від оренди.

— Я не хотів тебе засмучувати.

— Чим? Правдою?

Олена зазирнула до кімнати.

— Аню, не роби дурниць. Ти ж розумієш, нам справді потрібніше. У мене діти, скоро третій.

— А у нас із Романом що? — я повернулася до неї. — Ми не плануємо дітей? Не мріємо про свій дім? Чи ти думаєш, твої діти важливіші за наших майбутніх?

— Але ваші ще тільки в планах

— І будуть там, поки ми кочуємо по орендованих квартирах! Поки кожну копійку відкладаємо на оренду!

Роман ступив до мене.

— Аню, давай усе обговоримо.

— Ні, — я похитала головою. — Запізно. Ти вже все вирішив. За нас обох.

— Роман завжди був добрим, — вставила Олена. — Завжди про мене піклувався.

— А про дружину? — я подивилася на Романа. — Про мене ти подумав? Про наше майбутнє? Чи для тебе головне — бути «добрим братом»?

Я взяла валізу й попрямувала до виходу. У передпокої зупинилася, глянула на Олену.

— Знаєш що? Я навіть рада, що все так сталося. Принаймні тепер я точно знаю, хто для мого чоловіка важливіший.

Я вийшла, тихо зачинивши двері. У під’їзді було тихо, лише лампочка гуділа під стелею. Я повільно спустилася сходами, узявши лише найнеобхідніше. Решту заберу пізніше.

На вулиці морочив дощ. Я викликала таксі, назвала адресу подруги. Роман навіть не вийшов за мною, не спробував зупинити. Напевно, зараз заспокоює сестру. Бідолашну Олену, якій так важко живеться.

Телефон завібрував. Повідомлення від свекрухи: «Аню, що сталося? Олена в сльозах телефонувала, каже, ти їх із Романом хочеш посварити. Як тобі не соромно, вони ж рідні!»

Я гірко всміхнулася. Звісно, вони і справді рідні. наскільки, що брат не маючи власного житла спокійно віддає свою квартиру одруженій сестрі.

А та, розумна і далекоглядна, без заперечень її приймає. Він про неї дбає, а та приймає це спокійно і навіть не думає про те, що в брата є сім’я.

“Ви праві, – відписала я свекрусі, – Ви всі рідні і свої. Живіть собі як знаєте, але без мене”

звісно, чоловік намагався мене повернути, пояснити, обговорити. Однак. я слухати нікого не хотіла. Вони – сімя. А мені показали те, що я сім’єю не є. Хіба ж не так?

Головна картинка ілюстративна.