— Знаєш, я тут подумав, — промовив Артем, недбало відкидаючись на моєму дивані й потягуючи мій лимонад. — Минулі наші зустрічі були за мій рахунок. Тож, наступного разу, Ірино, твоя черга. Я очікую від тебе чогось справді цікавого. І, звичайно, частування буде з тебе.
Я саме мила посуд на кухні, і від його слів моя рука з губкою різко застигла. Я повільно повернулася до нього, намагаючись зберегти на обличчі нейтральний вираз, хоча в мені вже кипіло гостре, як соус чилі, обурення.
— Тобто, ти пропонуєш, щоб я оплатила наше наступне побачення? — уточнила я, хоча ідеально зрозуміла сенс його фрази.
— Ну, звісно! Це ж питання балансу, — відповів він, посміхаючись. Його посмішка була такою легкою і впевненою, що здавалося, він не бачив у цій пропозиції жодної проблеми. — Ми маємо підтримувати рівновагу у стосунках, чи не так? Ти ж не хочеш, щоб я відчував, ніби постійно плачу за нас обох?
Я зітхнула, відкладаючи губку. Я відчула, як мої щоки злегка палають.
— Артеме, ми знайомі лише місяць, — почала я, обережно добираючи слова. — І за цей час ми справді кілька разів ходили в кафе, і ти сплачував рахунок. Але.
Я замовкла. Як сказати йому, що його кілька скромних витрат у кафе не покривають моїх щоденних і значно більших витрат на його забезпечення тут, у моїй орендованій квартирі?
Як пояснити, що він неначе зголоднілий гість, який приходить чотири чи п’ять разів на тиждень, спустошуючи мій холодильник, поки я намагаюся підтримувати свій скромний бюджет?
— Але що? — нетерпляче підняв він брову.
— Але, мені здається, це не зовсім збалансовано, — вичавила я. Це було найм’якше формулювання, яке я змогла знайти, щоб не звучати дріб’язково чи, не дай Боже, жадібно.
— Я не розумію твого натяку, Іро. Ти така сором’язлива, — він засміявся, неначе відмахнувся від моїх слів, як від надокучливої мухи. — Гаразд, не хвилюйся. Вирішимо це пізніше. Слухай, а ти не могла б мені трохи позичити на таксі сьогодні? Тут від тебе до мого дому їхати довго, а я щось забув зняти готівку. Потім віддам.
Я відчула, як моє серце опустилося до п’ят. Знову. Як же мені набридло це його легке, невимушене прохання.
— Добре, — прошепотіла я, повертаючись до сумки за гаманцем. Я знала, що цього разу мені буде незручно заводити цю розмову.
Наше знайомство з Артемом було, як здавалося, звичайним. Ми зустрілися через спільних знайомих на невеличкій вечірці, і він одразу привернув мою увагу своєю впевненістю та енергією. Я, Ірина, досить скромна та зосереджена на своїй кар’єрі дівчина, яка винаймає невелику, але затишну квартиру, завжди прагнула до стабільності та щирих почуттів.
Артем активно почав залицятися.
— Ірино, ти така цікава співрозмовниця, — говорив він, дивлячись мені прямо у вічі. — Я хотів би дізнатися тебе краще.
Його ініціатива мені лестила. Наші перші побачення були романтичними та приємними. Ми ходили у невеликі, але гарні кафе, і він завжди наполягав на тому, щоб сплатити рахунок. Триста, чотириста гривень за каву і круасан. Звичайні посиденьки. нічого особливого.
— Джентльмен завжди платить, — посміхався він, відсуваючи мою руку, коли я намагалася витягнути гаманець. — Насолоджуйся моєю компанією, про фінанси не думай.
Ці кілька побачень, на які він витратив невелику суму, створили ілюзію його щедрості та уважності. Я відчувала себе захищеною і бажаною. Мені здавалося, що я нарешті знайшла того, хто піклуватиметься про мене.
Після кількох офіційних виходів він почав частіше приходити до мене. Я живу сама, винаймаю квартиру, і звикла до своїх скромних і чітко спланованих витрат. Я ретельно веду свій бюджет, оскільки кожен додатковий видаток відчутно позначається на моєму фінансовому становищі.
— Твоя квартира така затишна, Ірино. А головне, тут можна спокійно поговорити, — сказав він якось увечері, коли ми замовили піцу.
З того дня він почав приходити регулярно. Спочатку двічі на тиждень, потім — три, а згодом — чотири чи навіть п’ять разів. Це перетворилося на такий собі «графік відвідувань», але без жодних домовленостей. Він просто з’являвся.
Проблема почалася, як це часто буває, з побуту. Артем — великий, сильний чоловік, він має хороший апетит. І це абсолютно нормально. Але я помітила, що мій холодильник, який раніше був наповнений продуктами на тиждень, спустошується буквально за два дні.
Я готувала для себе скромно: овочі, трохи курки, каші. Коли почав приходити він, мені доводилося купувати значно більше. Багато м’яса, риби, ситних гарнірів. Я намагалася готувати різноманітно, адже мені хотілося його порадувати і показати себе як хорошу господиню.
— Ого, Ірино! Ти просто чарівниця! — вигукував він, накладаючи собі другу, а потім і третю велику порцію мого рагу з телятиною. — Це найкраще, що я їв за останній час.
Його похвала, звісно, була приємна, але мої фінансові витрати зростали не по днях, а по годинах. Мої регулярні походи в магазин перетворилися на необхідність поповнювати запаси м’яса та інших дорогих продуктів, що я могла б дозволити собі лише раз на два тижні.
Найбільше мене обурювало не те, що він багато їсть, а його поведінка.
Щойно він заходив у квартиру, він першим ділом прямував до кухні.
— Що тут у нас смачненького? — казав він, відкриваючи холодильник. Іноді, навіть не запитуючи, він брав останній шматочок чогось, що я планувала на свій сніданок.
Наприклад, одного разу я купила дорогу рибну нарізку для себе — невеличкий делікатес, який дозволяю собі рідко. Я залишила її в холодильнику, плануючи з’їсти вранці. Артем прийшов пізно ввечері, побачив її, і, не спитавши, зробив собі кілька величезних бутербродів.
— О, це було чудово! Дякую, Іро, — сказав він, коли я вийшла з кімнати.
Я стояла, дивлячись на порожню тарілку, і відчувала, як у моїй душі поселяється гіркота.
Я ніколи нічого не просила у нього. Мені було незручно навіть натякнути на те, що він міг би купити пляшку вина або хоча б принести хліб. Я була скромною дівчиною, яка звикла покладатися лише на себе.
Утім, Артемові, схоже, ніколи не було незручно. Навпаки, він демонстрував дивовижну легкість у проханнях.
Кілька разів, після пізніх посиденьок, він починав:
— Ой, слухай, я щось забув гаманець у кімнаті, а тут таксі вже чекає. Може, ти мені позичиш трохи грошей? Там на дорогу вистачить.
Звісно, я давала. І він обіцяв «потім віддати». Але «потім» ніколи не наставало. Він просто забував, чи робив вигляд, що забув.
Одного разу ми збиралися йти на прогулянку, і він попросив мене:
— У мене тут дірка на штанях, а мені дуже потрібно, щоб ти мені їх зашила. Це ж дрібниця.
Я, звичайно, зашила, хоча відчувала себе вже не коханою, а кимось на кшталт “дружини-мами-помічниці-фінансиста”.
Але найбільш гострою ситуація стала, коли він висловив свою пропозицію щодо оплати наступного побачення. Це було як ляпас. Кілька невеликих рахунків у кафе, сплачених ним, жодним чином не компенсували мої постійні, значні витрати на продукти.
Чотири-п’ять вечер на тиждень для чоловіка з хорошим апетитом вимагають великої кількості м’яса, птиці та свіжих продуктів. Це була сума, яка в рази перевищувала його витрати на наші спільні виходи.
Я поділилася цією ситуацією з подругою, не називаючи імен.
— Софіє, я боюся виглядати дріб’язково, — сказала я їй. — Мені незручно говорити про гроші з хлопцем, з яким я тільки почала стосунки.
Софія слухала мене дуже уважно.
— Ірино, справа не в грошах. Справа у ставленні. Ти його не знаєш місяць. Ти його годуєш місяць. І він не просто з’являється поїсти, він просить у тебе позики на таксі і вимагає, щоб ти його розважала за свій рахунок. Це не питання етикету, це питання поваги. Він просто використовує твою скромність і ввічливість.
— Я боюся, що коли я про це заговорю, він скаже, що я жадібна.
— А він не боїться виглядати нетактовним, постійно обідаючи у тебе без жодного внеску? — парирувала Софія. — Справжній чоловік, навіть якщо у нього зараз скрута з фінансами, не буде приймати допомогу, не пропонуючи щось натомість. Хоча б принести пакет продуктів. Хоча б раз.
Я розуміла, що вона права. Моя нездатність відстояти свої межі робила мене легкою ціллю. Я не могла з ним про це говорити. Моя вихованість і вроджена нерішучість просто не давали мені відкрити рот і прямо сказати: «Артеме, ти з’їдаєш мою зарплату, і при цьому просиш у мене гроші на дорогу».
Це було не лише про гроші. Це було про його нахабну впевненість у тому, що я зобов’язана це робити. Це було про те, наскільки легко він просить, і наскільки важко мені було навіть подумати про прохання.
Я ніколи не просила купити мені щось чи оплатити щось. Але він так легко просив сплатити таксі або сводити його в кафе наступного разу.
Після нашої гострої розмови, коли я все ж дала йому гроші на таксі, я відчула, що точка неповернення пройдена. Я не могла більше терпіти це принизливе становище. Я не шукала золотих гір, я шукала партнера, а знайшла лише великий, вимогливий «додаток» до свого холодильника.
Я сиділа на дивані, на якому щойно сидів Артем, і розмірковувала. Чи варто мені намагатися говорити з ним? Чи варто витрачати свою нервову енергію на пояснення очевидних речей дорослій, самодостатній людині?
Я згадала всі його прохання, його звичку відкривати мій холодильник, як свій власний, його очікування, що я заплачу за наше наступне побачення. І я зрозуміла, що проблема не в «балансі» його гаманця, а в «балансі» його поваги до мене. Цей баланс був порушений.
Я прийняла рішення. Я не буду з ним говорити. Розмова про гроші, яку мені так незручно вести, все одно не змінить його ставлення. Він просто навчиться бути хитрішим.
Я взяла телефон і написала йому коротке, але чітке повідомлення:
«Артеме, мені було приємно провести з тобою час, але я не бачу можливості продовжувати наші стосунки. На жаль, наші погляди на те, якими мають бути взаємини між партнерами, надто різняться. Прошу більше не приходити».
Я одразу заблокувала його номер. Я відчула шалене полегшення, змішане з невеликим докором сумління: може, я була надто різкою? Може, варто було дати йому шанс?
Але потім я згадала той його останній погляд, коли він просив гроші на таксі, і зрозуміла, що вчинила абсолютно правильно. Я заплатила невелику ціну (мої останні витрати на продукти) за те, щоб не стати постійною фінансовою та побутовою підтримкою для людини, яка навіть не поважає мої особисті межі.
Я вирішила, що краще я буду самотня у своїй маленькій, але своїй квартирі зі своїм скромним бюджетом, ніж у стосунках, де моя скромність і ввічливість постійно експлуатуються.
Я звільнила свій холодильник і свій гаманець для того, хто оцінить мене як особистість, а не як безкоштовний ресторан із послугою таксі. І ця нова, виборена мною свобода була безцінною.
Головна картинка ілюстративна.
