— Ти справді хочеш, щоб я продала свою окрему квартиру, яку отримала ще до нашого весілля, лише тому, що твоєму братові незручно пересуватися містом пішки чи громадським транспортом? Ти серйозно це зараз кажеш? Нехай твій брат нарешті влаштується на нормальну роботу замість того, щоб роками сидіти в батьків на утриманні! Та квартира — це спадок для моїх майбутніх дітей, а не чергова забавка для твого дорослого братика, який досі не навчився відповідати за себе!
Я майже викрикнула ці слова, дивлячись на Андрія так, ніби в нього раптом виросла друга голова прямо посеред вечері.
Він сидів навпроти, акуратно відрізав шматочок запеченої курки, підніс виделку до рота й почав жувати з такою показовою повільністю, ніби ми обговорювали погоду, а не моє майно.
Кухня наповнювалася запахом запечених овочів і його улюбленого парфуму з нотками сандалу — аромат, який колись здавався мені символом надійності й турботи. Зараз же він викликав лише нудоту.
Андрій нарешті проковтнув шматок, витер губи серветкою й подивився на мене з тією своєю фірмовою поблажливою посмішкою.
— Софіє, ну що ти одразу заводишся, — промовив він спокійно, ніби я була маленькою дитиною, яка капризує через іграшку. — Ти мислиш дуже дрібно. «Моє», «твоє», «добрачне»… Ми ж родина чи просто сусіди по кімнаті в гуртожитку? Я пропоную тобі розумний крок уперед, а ти чіпляєшся за стареньку двокімнатку в спальному районі, наче то скарб піратів.
Він відкинувся на спинку стільця, розставивши лікті, ніби вже переміг у суперечці, якої ще навіть нормально не почали.
— Розумний крок уперед? — перепитала я, відчуваючи, як у животі стискається холодна пружина. — Ти називаєш купівлю вживаного позашляховика для Богдана розумним кроком уперед? Андрію, прокинься. Твоєму братові вже тридцять один. Останнє місце роботи в нього було півтора року тому — кур’єром у доставці суші, і то його звільнили за систематичні запізнення. Йому потрібен не автомобіль, а нормальний графік і відповідальність.
— Ось саме через таке мислення в тебе ніколи не буде серйозних можливостей, — зітхнув він, наливаючи собі склянку води з графина. — Ти бачиш лише верхівку айсберга. Богдан — талановитий хлопець, йому просто не щастить з оточенням. А знаєш чому? Бо в нашому суспільстві досі зустрічають по одягу, по машині, по годиннику. Як він може приїхати на серйозну співбесіду в маршрутці чи на таксі економ-класу? Це відразу програшна позиція. Автомобіль — це не примха, це інструмент впевненості.
Я дивилася на нього й намагалася згадати, в який саме момент мій чоловік перетворився на людину, яка говорить виключно цитатами з мотиваційних роликів у TikTok.
— Інструмент впевненості для чого саме? Для поїздок у бар по п’ятницях? — запитала я різко. — І заради цієї впевненості я маю позбутися квартири, яку мені залишила тітка? Житла, що приносить хай невеликий, але стабільний дохід від оренди?
— Дохід? — він пирхнув із виразною зневагою. — Це ж копійки на місяць, Софіє. Це не дохід, це милостиня для тих, хто змирився з бідністю. Гроші мають працювати, а не лежати мертвим вантажем у цеглі. Я вже все прикинув. Зараз ринок на піку — можна взяти хорошу суму. Частину віддаємо на машину Богданові, щоб він не соромився вийти до людей. А решту я розумно вкладаю.
Він сказав це так буденно, ніби ми говорили про заміну старого чайника на новий.
— Вкладаєш куди саме? — запитала я тихо, відчуваючи, як у горлі пересохло.
Очі Андрія спалахнули знайомим азартом — тим самим, що з’являвся щоразу, коли він знаходив «геніальну схему».
— Є дуже цікава історія, — почав він жваво. — Знаєш мого знайомого Влада з інституту? У нього зараз налагоджений канал із побутовою технікою та гаджетами через сірий імпорт. Вкладаємо частину, за кілька місяців виходимо в хороший плюс. Потім, якщо тобі так важливо, повертаю тобі повну вартість твоєї квартири, а прибуток залишаємо в сімейному бюджеті. Богдан отримує колеса, ми отримуємо капітал. Елементарна арифметика.
Я мовчала, розглядаючи чоловіка, який сидів переді мною. Це вже не був мій партнер. Це був гравець, готовий поставити на карту все — навіть те, що йому не належить.
— Тобто ти вже все вирішив, — констатувала я металевим голосом. — Уже, напевно, й оголосив усім родичам, що питання закрите. Моя думка тебе взагалі не цікавить?
— Ти знову перегинаєш, — поморщився він. — Чому відразу «всім оголосив»? Я просто підтримав брата. У нас так прийнято — старший допомагає молодшому. А дружина має бути опорою чоловікові, а не гальмом на шляху до успіху. Ти ж бачиш, як Богдан страждає. Він учора телефонував мамі, казав, що соромно дивитися друзям в очі. Усі на авто, а він — пішки чи на маршрутці. У хлопця від цього вже настрій на нулі.
— Настрій на нулі в нього від небажання щось робити, Андрію, — відрізала я. — А в тебе — від безкарності. Жодної продажі не буде. Тема вичерпана. Хоче машину — нехай іде на склад, на будівництво, в таксі. Нехай сам заробить хоча б на простеньке авто й радіє. Моя квартира залишиться моїм активом.
Андрій перестав жувати. Його обличчя повільно тверднуло. Він акуратно поклав виделку на тарілку — звук металу об порцеляну пролунав у тиші неприродно голосно.
— Ти зараз говориш дуже егоїстично, — промовив він низьким, з притиском голосом. — Ставиш шматок бетону вище за родинні зв’язки. Я думав, ти розумніша. Думав, ти розумієш, що таке справжня сім’я.
— Справжня сім’я — це коли один забирає в іншого без дозволу? — я гірко посміхнулася. — Легко бути щедрим, коли платиш чужими коштами.
Він різко встав, нависнувши надо мною.
— Це не чужі кошти. Ти живеш у квартирі, яку ми разом утримуємо. Їси продукти, які я купую. Користуєшся машиною, яку ми обслуговуємо з моєї зарплати. У родині все спільне. А рішення приймає той, хто бачить перспективу. Я сказав — значить, зробимо. І не треба грати жертву. Завтра запрошу оцінювача, нехай подивиться на об’єкт. Ключі передаси.
Він не питав. Він наказував.
Я подивилася на нього знизу вгору й відчула, як усередині остаточно згасає будь-яка повага до цієї людини. Страху не було. Було лише крижане, чітке усвідомлення: або я зараз відстою себе, або мене більше ніколи не буде.
— Ключі я тобі не віддам, — сказала я спокійно. — І оцінювача твого я навіть на поріг не пущу. Не сумнівайся.
Андрій на мить розгубився. Він чекав сліз, криків, істерики — усього того, що можна заглушити авторитетом чи просто перекричати. Мій спокій вибив його з колії.
— Добре, — процідив він. — Давай свою знамениту бухгалтерію. Ти ж у нас головний аудитор.
— Згадаймо минулий рік, — почала я, ігноруючи його сарказм. — Пам’ятаєш, Богданові терміново знадобився «потужний ноутбук для фрілансу»? Він тоді нібито збирався стати відеомонтажером. Ти витягнув наші заощадження. Я була проти, але ти переконав: «Хлопець іде до мети, треба допомогти». Де та мета зараз, Андрію? Ноутбук використовується виключно для ігор, а курси він покинув через десять днів, бо «викладач нудний, а завдання складні».
— Він шукав себе! — гаркнув Андрій. — У молодих це нормально — пробувати.
— Гаразд, шукав. Ідемо далі. Два роки тому. Богдан узяв кредитку на останню модель телефону, щоб справити враження на дівчину. Коли почалися дзвінки від колекторів до ваших батьків, хто гасив борг із шаленими відсотками? Ми. Точніше — ти. З грошей, які ми відкладали на заміну вікон. Ремонт досі не зроблений, зате Богдан мав модний смартфон. Щоправда, дівчина все одно пішла до іншого.
Андрій почервонів. Йому було боляче чути цей сухий список фактів — він руйнував образ благородного старшого брата, який він так старанно підтримував у власній голові.
— Ти дріб’язкова, Софіє. Ти рахуєш кожну гривню! — він ударив долонею по столу. — Це ж родина! Якщо братові погано — я віддам останнє!
— Віддай своє останнє, — кивнула я. — Продай свою автівку. Візьми кредит під себе. Чому ти постійно намагаєшся віддати останнє моє?
— Бо тобі все дісталося просто так! — почав він. — Ти на ту квартиру не заробляла! Тітка тобі її заповіла! Просто подарунок долі! Ти пальцем об палець не вдарила, а тепер сидиш на ній, як пес на сіні. У тебе є де жити — зі мною! Навіщо тобі ще одна квартира? Просто щоб була? Щоб тішила самолюбство? А Богдан мучиться!
Я дивилася на нього й розуміла, наскільки глибоко в його свідомості вкорінилася думка, що чужа спадщина — це просто несправедливо розподілений ресурс, який треба «перерозподілити».
— Як саме мені дісталася квартира — тебе не стосується, — відчеканила я. — Тітка знала, що я не розтринькаю її, не проміняю на швидкі розваги. На відміну від твого брата, якому батьки подарували на двадцять років гараж, а він його продав за півціни через місяць, щоб гуляти в клубах. І на відміну від тебе, «великого стратега».
— Не смій чіпати мої справи! — прошипів він.
— А чому ні? Ти ж лізеш у мої активи. Давай поговоримо про твої таланти. Два з половиною роки тому ти вклався в «перспективний стартап». Мінус величезна сума. Потім — партія гаджетів із Китаю, які виявилися підробками. Знову мінус. Ти весь час шукаєш швидкі гроші, Андрію. Хочеш, щоб клац — і мільйонер. І Богдан точно такий самий. Ви ідеальна пара. Тільки в нього є ти, а в тебе — я, яка затуляє ваші дірки своєю зарплатою й орендою з тієї «зайвої» квартири.
— Замовкни! — він схопився й почав ходити кухнею, нервово розмахуючи руками. — Ти нічого не тямиш у бізнесі! Хто не ризикує — той сидить на місці!
— Ти ризикуєш не своїм, — відповіла я, теж підводячись. — Ти ризикуєш моїм. І я більше не дозволяю.
Далі розмова перетворилася на низку взаємних звинувачень, прихованих погроз і маніпуляцій.
Він уже пообіцяв усій родині, що «питання вирішено». Він уже розписав мамі, як Богдан «нарешті відчує себе людиною».
Він уже отримав оплескання й захоплені погляди. А тепер йому треба було лише вмовити мене, щоб не втратити обличчя.
Коли я побачила в його телефоні повідомлення від брата з фотографією машини й текстом «Мама вже всім розказала, що ти мені даруєш тачку! Ти топ!», я зрозуміла — відступати пізно.
Я записала голосове повідомлення в сімейний чат. Спокійно, без криків, чітко й виразно пояснила всім, що жодної продажу не буде, що я не згодна й ніколи не буду згодна, що їхній «герой» просто використав мою власність для купівлі собі статусу в очах рідні.
Відправила.
І тоді почався хаос.
Андрій благав видалити. Родичі закидали чат повідомленнями — від нерозуміння до образ і ультиматумів.
А я просто сказала йому збирати речі.
Це була знімна квартира. Договір на мене. Останні півтора року я оплачувала її повністю — бо всі його «інвестиції» закінчувалися нулями.
Він зібрав сумку, кидаючи речі абияк, бурмочучи прокляття, називаючи мене жадібною й невдячною. Кинув ключі на підлогу й грюкнув дверима так, що задзвенів весь передпокій.
Я замкнула замок. Двічі.
Потім заблокувала всі його картки-доповнення до мого рахунку. Змінила пароль Wi-Fi.
Відчула, як повітря в кімнаті стало легшим.
Наступного дня почнуться дзвінки, спроби маніпулювати через батьків. Але то буде завтра.
А сьогодні я замовила собі велику піцу з подвійним сиром — просто тому, що захотіла. І ніхто не сказав мені, що це «нераціонально витрачаю сімейні кошти».
Тепер я сиджу в тиші, слухаю, як десь далеко гудуть машини на проспекті, і думаю
Скажіть мені чесно — я права чи я й дійсно егоїстка, яка не вміє ділитися?
Головна картинка ілюстративна.
