— Слухай, Ніно, ти ж у нас бухгалтер, у тебе математичний склад розуму, — Віктор відкинувся на спинку стільця, і старе дерево під ним невблаганно рипнуло. — Ти ж розумієш, що це не подарунок, а тягар. Там одних податків нарахують стільки, що очі на лоб полізуть. А земля? Там чортополох вищий за мене зростом. Навіщо нам усім цей головний біль? Віддаймо все тобі, ти жінка самотня, часу маєш багато, будеш там помідорчики садити.

Я мовчки дивилася у свою чашку. На дні плавала чаїнка — кажуть, до новин.

— Тобто ви хочете, щоб я взяла на себе всі витрати з оформлення, розчищення та утримання, — повільно промовила я, піднімаючи очі на родичів. — А ви просто вмиєте руки?

— Ну чого ти так одразу, — втрутилася Ірина, підсуваючи до себе вазочку з печивом. — Ми ж про тебе дбаємо. Тобі треба частіше бувати на свіжому повітрі. Гроші у тебе є, відклала ж щось за ці роки, поки ми на дітей та кредити витрачалися. Оформимо відмову за символічну суму, або й так підпишемо, щоб швидше. Тільки не проси нас туди їхати каміння тягати.

— Домовилися, — відповіла я, і в ту мить мені здалося, що я чую, як вони всі одночасно з полегшенням видихнули. — Оформляйте документи на мене. Я заберу цей спадок.

Тітка Зінаїда була жінкою зі складним характером і дуже специфічним почуттям гумору. Останні два десятиліття вона прожила в місті, замкнувшись у своїй квартирі, як у мушлі.

Про свою дачу вона не згадувала, ніби ті шість соток були якоюсь прикрою помилкою в її біографії.

І ось тепер, коли її не стало, виявилося, що вона залишила цей клапоть землі всім нам — шістьом племінникам, які бачили її лише на великі свята, та й то з обов’язку.

Коли я вперше після оформлення паперів відчинила іржаву хвіртку, дихання впало кудись у район черевиків. Садиба нагадувала декорації до похмурої казки.

Будинок — колись ошатний, дерев’яний — почорнів від безжальних осінніх злив і часу. Дах просів, наче спина втомленого коня, а вікна дивилися на світ пустими очницями.

Усе подвір’я захопив борщівник. Величезні парасольки цієї рослини височіли над кропивою, створюючи ілюзію чужого, ворожого лісу.

Сусіди поглядали на мене з жалем. Я була одна. Без чоловіка, який пішов вісім років тому до тієї, що була вдвічі молодшою за наш спільний побут.

Без дітей, яких не подарувала доля. Зі мною була лише кішка Муся та впертість, яка прокинулася десь глибоко всередині.

Перший місяць став випробуванням на міцність. Я найняла фахівців, щоб прибрати хащі. Коли вони вивезли останню машину сміття, я побачила землю.

Вона була виснажена, але вільна. Потім прийшла черга фундаменту. Кожен візит майстрів означав нову дірку в моєму бюджеті. Я бачила, як цифри на моєму банківському рахунку тануть, наче березневий сніг.

Суми були серйозні — такі, на які люди купують непогані вживані автівки або їздять у відпустку на дорогі курорти. Але я продовжувала.

Я сама обирала колір паркану. Хотіла, щоб він був не просто огорожею, а символом мого нового кордону.

Смарагдово-зелений, міцний, з ідеально підігнаними дошками. Коли останній цвях було забито, я вперше за довгий час відчула, що маю щось, що належить тільки мені.

Не батькам, не колишньому чоловікові, не спільним з родичами спогадам. Моє.

Будиночок теж ожив. Його стіни тепер сяяли ніжно-кремовим кольором, а на невеликому ґанку з’явилося підвісне крісло.

Це була моя єдина безглузда покупка — м’який кокон, у якому можна було ховатися від світу з горнятком трав’яного чаю.

До середини літа ділянка змінилася до невпізнання. Я встановила велику теплицю, де під променями сонця вже наливалися соком томати.

Розкопала квітники, де пахла лаванда та пишалися хризантеми. У кутку під старою яблунею я влаштувала зону відпочинку: масивний стіл, зручні лави та новий мангал, який виблискував на сонці.

Саме тоді, коли я вперше за сезон відчула справжню гармонію, пролунав дзвінок. Це був Віктор.

— О, Ніно, привіт! — його голос був настільки бадьорим, що я одразу запідозрила щось недобре. — Слухай, ми тут з дружиною бачили фотографії твого маєтку в соцмережах. Ну ти й даєш! Справжня садиба! Короче, ми подумали, що в суботу приїдемо до тебе. Дітям треба природа, сонечко. Ти там підготуй чогось смачненького на вогні, ми м’ясо любимо з димком. Нас буде п’ятеро, приїдемо десь об одинадцяти.

Я заніміла. У моїй пам’яті ще був свіжим спогад про те, як він відмовлявся від долі, називаючи це місце болотом.

— Вікторе, у мене були плани… — почала я.

— Та які там плани, Нін! Свої люди! Ми ж тобі таку послугу зробили, все на тебе оформили. Чекай, будемо з гарним настроєм!

Він поклав слухавку раніше, ніж я встигла заперечити.

У суботу вони прикотили на великому позашляховику. Марина, дружина Віктора, навіть не привіталася як слід — одразу пішла інспектувати мої грядки. Троє їхніх дітей розлетілися ділянкою, як зграя сарани.

— Ой, а що це за крісло? — Марина вже вмощувалася в мій кокон, мало не вивертаючи його з кріплень. — Вітя, дивись, яка штука! Нам таку в квартиру треба.

Віктор тим часом уже господарював біля мангала.

— Нін, а де вугілля? І що ти так мало м’яса взяла? Ми ж голодні з дороги. І салатиків треба більше, діти овочі люблять.

Я готувала. Накривала на стіл, мила овочі, подавала тарілки. Я відчувала, як усередині мене росте дивна холодна порожнеча. Вони їли мій урожай, сиділи на моїх лавах і навіть не подумали запропонувати допомогу.

— Класно ти все тут влаштувала, — чавкаючи, мовив Віктор. — Ми тепер часто будемо навідуватися. А що, місце є, паркан високий. Може, ми тут собі причеп поставимо на літо? Тобі ж не заважатиме?

— Це моя приватна власність, — відповіла я тихо.

— Та облиш, Нін, ми ж сім’я! — відмахнувся він.

Коли вони поїхали, на столі залишилися гори брудного посуду, в теплиці була зламана засувка, а на газоні — плями від розлитого соку. Ніхто не залишив навіть дрібної монети на господарство.

Наступного тижня зателефонувала Ірина.

— Ніночко, ми чули, у тебе там рай земний! Ми з чоловіком і кумами теж хочемо заскочити. Ти ж замаринуєш свининку? Тільки не дуже гостру, у мого шлунок ніжний.

Потім був Коля. Потім Тамара, яка раніше всіх кричала, що їй дача не потрібна. Вони йшли нескінченним потоком. Кожні вихідні я перетворювалася на кухарку, прибиральницю та постачальницю безкоштовного відпочинку.

Я бухгалтер. Я вмію рахувати. Одного вечора я сіла за стіл і почала записувати витрати. М’ясо, овочі, вугілля, напої, солодощі для дітей, зіпсовані рослини, зламані інструменти…

Сума, яка вималювалася внизу аркуша, змусила мене здригнутися. Це було більше, ніж моя місячна зарплата.

Жоден з них не привіз навіть пакета борошна. Жоден не спитав: «Ніно, скільки я тобі винен?». Вони вважали мою гостинність своїм дивідендом за те, що «подарували» мені дачу.

Кінець серпня видався спекотним. Віктор знову зателефонував у четвер.

— Нін, план такий: у суботу закриваємо сезон. Будемо всі — я з сім’єю, Ірина, Коля, Тамара з чоловіком. Чоловік дванадцять набереться. Зроби шашлику кілограмів вісім, рибку запечи, і пирогів твоїх фірмових. Ми будемо до самого вечора.

Я довго дивилася на екран телефону. Потім підійшла до дзеркала. На мене дивилася втомлена жінка, яка знову дозволила іншим витирати об себе ноги.

— Добре, — сказала я в слухавку. — Приїжджайте. Все буде готово.

У п’ятницю я поїхала на ринок. Я вибирала найкраще м’ясо, найсвіжіші овочі. Я витратила залишки своїх заощаджень, які берегла на зимове взуття. Я маринувала, пекла, різала. Муся крутилася під ногами, ніби відчуваючи, що завтра щось зміниться.

Субота почалася з галасу. Машини заповнили провулок. Родичі висипали на подвір’я з порожніми руками та великим апетитом.

— О, а ось і наша господиня! — вигукнула Тамара, намагаючись обійняти мене. — Пахне божественно! Ну що, де стіл?

Я стояла біля мангала, тримаючи в руках не шампур, а невеликий блокнот і термінал для оплати (позичила у знайомої з кафе).

— Стоп, — сказала я гучно.

Вони завмерли. Навіть діти перестали гасати.

— Перш ніж ми почнемо, я хочу дещо прояснити, — мій голос був спокійним, як ранковий туман. — Сьогоднішній банкет — за передплатою.

Віктор пирхнув.
— Нін, ти що, перегрілася на сонці? Які жарти?

— Це не жарти. Ось суми для кожної родини. Тут враховано вартість продуктів, палива, моєї роботи та амортизації майна. Якщо ви подивитеся на екран свого телефону, то побачите повідомлення в нашому спільному чаті. Там усе розписано до копійки.

— Ти чого! — завелася Світлана, дружина Колі. — Брати гроші з рідних? Це ж сором!

— Сором — це два місяці їсти за мій рахунок, не вклавши жодної гривні в цей дім, — відрізала я. — Сором — це вважати, що якщо я самотня, то мої гроші та мій час не мають цінності. Отже, правила прості: або ви перераховуєте кошти зараз, або хвіртка відчинена в зворотний бік. М’ясо ще сире, я його спокійно заморожу і буду їсти до весни.

Запала тиша. Така глибока, що було чути, як дзижчить бджола в квітнику.

— Нін, ну ти серйозно? — Віктор підійшов ближче, намагаючись тиснути своїм авторитетом.

Я не відвела погляду. Я більше не була тією жінкою з вітальні Ніни Сергіївни.

— Більш ніж. Номер телефону ви знаєте. Картка в чаті.

Першим здався Віктор. Він бачив, що я не жартую. Його шлунок, вочевидь, виявився сильнішим за гордість.

Він мовчки дістав телефон. Через хвилину мій смартфон пілікнув. Потім ще раз. І ще.

Вони платили з такими обличчями, ніби я змушувала їх підписувати капітуляцію.

Обід пройшов у дивній атмосфері. Вони їли, але розмови були натягнутими. Вони раптом помітили, що кожне яблуко, кожен шматочок хліба має свою ціну.

Світлана більше не дозволяла дітям топтати квіти, бо боялася, що я виставлю рахунок за ландшафтний дизайн.

Коли сонце почало сідати, Віктор підійшов до мене.

— Ну ти й штучка, Ніно. Ми думали, ти добра.

— Я добра, Вітя. Але я більше не безкоштовна.

— Ну, ми, мабуть, наступного разу не приїдемо. Дорого у тебе.

— Якраз хотіла попередити, — посміхнулася я. — Наступного року я планую додати до вартості ще й відсоток за користування басейном, який збираюся поставити. Тож тарифи зростуть.

Вони поїхали швидко. Без обіймів і довгих прощань.

Я залишилася на ґанку. Подвір’я було чистим — вони, боячись моїх нових правил, навіть сміття за собою прибрали.

Я сіла в своє підвісне крісло і нарешті відчула те, заради чого все це робила.

Це був спокій. Справжній, густий і солодкий, як липневий мед.

Через тиждень у нашому родинному чаті було тихо. Потім Тамара написала щось про «втрачені сімейні цінності», на що я просто надіслала фотографію свого нового садового крісла-гойдалки, купленого на зароблені з «гостей» гроші.

Цієї осені я посадила три нові яблуні. Я знаю, що вони дадуть плоди. І я знаю, що ці плоди будуть солодкими, бо вони вирощені на землі, де нарешті панує справедливість.

Наступної весни я чекаю на гостей. Або не чекаю. Мені тепер все одно. У мене є тиша, Муся і дім, де я більше не почуваюся чужою.

А якщо хтось і надумає приїхати — що ж, прейскурант завжди висить на внутрішній стороні хвіртки.

Я заварила свіжий чай. Чаїнка знову плавала на поверхні. Але тепер я точно знала: новини будуть тільки хорошими.

Головна картинка ілюстративна.