Анна сиділа на кухні й дивилася у вікно. За склом повільно темніло, у дворі вмикалися ліхтарі, а внизу на гойдалках гойдалися діти. Ця квартира була її — повністю, без жодних «але», з усіма документами, підписами та печатками.
Купила п’ять років тому, коли ще працювала в банку й відкладала кожну копійку, відмовляючи собі в розвагах і поїздках. Тоді здавалося надзвичайно важливим мати власне житло, свій простір, де ніхто не скаже, як правильно жити.
Потім з’явився Роман. Високий, стриманий, з теплою усмішкою. Познайомилися на дні народження спільної знайомої, розговорилися, почали зустрічатися.
Через рік одружилися, і питання з житлом вирішилося саме собою — Роман переїхав до Анни. У нього була кімната в батьківській квартирі, але там жила мати, Валентина Іванівна, тож вибір був очевидним.
— Добре, що в тебе своя квартира, — сказав тоді Роман, розпаковуючи речі. — Інакше довелося б жити з мамою, а це не дуже зручно для молодої пари.
Анна погодилася. Їй здавалося природним починати спільне життя на її території. Роман нічого не пропонував натомість, не обговорював, як ділити витрати, хто за що платить. Просто в’їхав, ніби так і має бути.
Валентина Іванівна з’явилася вже через тиждень. Подзвонила в двері з пакетами продуктів і широкою усмішкою.
— Анно, я подумала, що вам потрібна допомога, — заявила свекруха, не чекаючи запрошення. — Молоді, працюєте, часу на дім майже немає. Я вам борщик зварю, заодно подивлюся, як у вас тут усе влаштовано.
Роман зрадів. Обійняв матір, подякував. Анна стояла в коридорі й не знала, що сказати. Допомога — це ж добре, але чомусь відчувалася незручність. Ніби хтось увійшов на її територію без дозволу.
— Мамо, ти найкраща, — Роман провів матір на кухню.
Валентина Іванівна відкрила холодильник, похитала головою.
— Порожньо в вас зовсім. Як ви харчуєтеся? Ромчику, ти ж любиш борщ із м’ясом, а тут ні капусти, ні буряка. Треба терміново закупитися.
— Ми зазвичай замовляємо їжу або я готую щось просте, — обережно зауважила Анна.
— Замовляєте? — свекруха підняла брови. — Це ж гроші на вітер. Ні-ні, так не можна. Я раз на тиждень приноситиму готове, економніше й корисніше.
Анна хотіла заперечити, але Роман уже погодився. Чоловік кивав, дякував матері, і сперечатися здавалося марним. Так і почалося — Валентина Іванівна стала частою гостею. Приходила з продуктами, готувала, попутно переставляла посуд у шафках, радила, як краще прибирати, які штори купити, як правильно прати білизну.
— Аннушко, а чому ти тарілки так складаєш? Треба інакше, зручніше буде, — казала свекруха, перекладаючи посуд.
— Валентино Іванівно, мені так звичніше…
— Ой, що ти тямиш, — відмахувалася вона. — Я тридцять років дім веду, знаю, як правильно.
Роман ніколи не втручався. Сидів у кімнаті за комп’ютером або дивився телевізор. Якщо Анна намагалася поговорити з чоловіком, просила підтримки, він лише знизав плечима.
— Ну що ти хочеш, мама ж допомагає. Радіти треба, а не ображатися.
— Але це моя квартира, Ромо. Я хочу сама вирішувати, як тут усе влаштовано.
— Ну й вирішуй. Мама просто радить, вона ж не змушує.
Тільки змушувала. Валентина Іванівна не слухала заперечень. Робила так, як вважала за потрібне, і все. Анна втомилася сперечатися. Простіше було погодитися, промовчати, пропустити повз вуха чергову пораду. Так спокійніше для всіх. Роман задоволений, свекруха задоволена, а Анна просто терпіла.
Це ж сім’я, думала вона. Треба йти на компроміси.
Минуло два роки. Анні виповнилося тридцять, коли зателефонувала далека тітка з Вінниці. Голос звучав офіційно, сухо.
— Анно, добрий день. Така справа. Твоя бабуся, Ольга Семенівна, пішла з життя місяць тому. Вибач, що не повідомили одразу, були труднощі з паперами. Вона залишила заповіт. Тобі дісталася квартира в центрі Вінниці. Однокімнатна, але в доброму стані. Приїжджай, оформимо.
Анна приголомшено дивилася в телефон. Бабусю пам’ятала невиразно — бачилися рідко, кілька разів у дитинстві. Жінка жила сама, в іншому місті, майже ні з ким не спілкувалася. А тепер ось залишила квартиру.
— Ромо, мені квартира дісталася, — сказала Анна чоловікові ввечері. — У спадок. Треба їхати оформляти.
— Серйозно? — Роман відірвався від телефону. — Яка квартира?
— Однокімнатна, у центрі Вінниці. Від бабусі.
— Ого. Пощастило тобі.
— Так, — Анна посміхнулася. — Можна здавати. Дохід непоганий.
— Або продати, — запропонував чоловік. — Гроші кудись вкласти.
— Подивимося, — жінка знизала плечима.
Через тиждень Анна з’їздила до Вінниці, оформила документи. Квартира виявилася пристойною — ремонт свіжий, меблі нові. Бабуся, мабуть, доглядала за помешканням до останнього. Анна повернулася додому з пакетом паперів і відчуттям легкості. Тепер у неї дві квартири. Фінансова подушка.
Валентина Іванівна дізналася про спадщину наступного дня. Роман, мабуть, розповів. Свекруха примчала з розпитуваннями.
— Аннушко, це правда, що тобі квартира дісталася? — випалила вона з порога.
— Так, — кивнула Анна. — У Вінниці, однокімнатна.
— Вінниця? — свекруха насупилася. — Далекувато. Але нічого, здавати можна. Або краще продати, правда, Ромо?
— Ми ще не вирішили, — обережно відповіла Анна.
— Не вирішили? — Валентина Іванівна сіла за стіл, склавши руки на колінах. — А що тут вирішувати? Квартира — це серйозно. Треба розумно розпорядитися. Знаєш, у моєї доньки зараз проблеми з житлом. Знімає дорогу квартиру, половину зарплати віддає. Може, їй тимчасово?
Анна завмерла. Донька Валентини Іванівни — Світлана, донька від першого шлюбу. Бачилися кілька разів, спілкувалися формально. Світлана була старша за Романа на п’ять років, працювала в якійсь фірмі, жила своїм життям.
— Валентино Іванівно, я поки не планую нікому передавати квартиру, — твердо сказала Анна.
— Ну чому не плануєш? — свекруха посміхнулася, але в очах читалося невдоволення. — Світланка ж рідна сестра Романа. Сім’я має допомагати одне одному.
— Сестра Романа, але не моя, — відповіла Анна.
— Аню, ну що ти кажеш, — втрутився Роман, який весь цей час мовчав. — Ми ж сім’я. Хіба погано допомогти рідним?
— Ромо, це моя квартира. За заповітом. Юридично вона належить тільки мені.
— Ну і що, що тільки тобі? — Валентина Іванівна випрямилася. — Ти ж одружена з моїм сином. Значить, це сімейне майно. Треба думати про всіх, а не тільки про себе.
Анна відчула, як напружилися плечі. Всередині щось стиснулося. Раніше свекруха радила по господарству, критикувала готування, переставляла речі. Це було неприємно, але терпимо. А тепер мова пішла про нерухомість. Про те, що належало Анні по праву.
— Валентино Іванівно, я не збираюся нікому віддавати квартиру, — повторила Анна, намагаючись зберігати спокій. — Це моє рішення.
Свекруха піджала губи.
— Добре. Побачимо.
І Валентина Іванівна пішла. Але атмосфера в домі змінилася. Роман почав обережно заводити розмови про другу квартиру. Натякав, що можнадопомогти сестрі, що сім’я важливіша за гроші, що жадібність — погана риса.
— Аню, ну подумай, — казав чоловік вечорами. — Світланка справді багато платить за оренду. А в тебе квартира просто стоїть. Можна ж тимчасово, на рік.
— Тимчасово на рік перетвориться на постійно назавжди, — відповідала Анна. — Я знаю, як це буває.
— Ти занадто підозріла.
— Я реалістка.
Тижні минали, а тиск наростав. Валентина Іванівна дзвонила Романові щодня, а той передавав прохання дружині. Свекруха приходила в гості й знову заводила розмову про квартиру.
Згадувала, як важко Світлані, як правильно було б допомогти, як сім’я має бути єдиною.
Анна відмовлялася. Ввічливо, але твердо. Квартира — її, і вирішувати, що з нею робити, буде тільки вона. Роман ображався, замикався, іноді взагалі не розмовляв кілька днів.
Валентина Іванівна переставала вітатися, коли Анна телефонувала.
А потім стався випадок, який переповнив чашу терпіння. Був звичайний суботній вечір. Анна готувала вечерю, Роман дивився футбол. Подзвонили в двері. На порозі стояли Валентина Іванівна й Світлана. Обидві з серйозними обличчями.
— Добрий вечір, — Анна здивовано подивилася на гостей. — Проходьте.
Роман вийшов із кімнати, побачив матір і сестру, кивнув. Усі пройшли до вітальні й сіли. Валентина Іванівна заговорила першою.
— Аннушко, ми вирішили прийти й обговорити питання квартири, — почала свекруха, склавши руки на сумочці. — Ти ж розумієш, що Світланці справді важко. Оренда дорога, гроші йдуть у нікуди.
— Валентино Іванівно, я вже багато разів казала, що не збираюся передавати квартиру, — втомлено повторила Анна.
— Ну чому не збираєшся? — Світлана вперше заговорила. — Я б платила за комунальні, слідкувала за порядком. Тобі ж жодних збитків.
— Збитки чи ні — це не головне, — Анна сіла на край дивана. — Це моя власність, і я маю право вирішувати, що з нею робити.
— Власність, власність, — Валентина Іванівна скривилася. — А про сім’ю ти подумала? Ми ж не чужі.
— Я одружена з Романом, а не з усією його родиною, — різко відповіла Анна. — І квартира дісталася мені в спадок, до шлюбу її взагалі не було.
— Ну і що, що до шлюбу? — свекруха підвищила голос. — Ти живеш із моїм сином, значить, маєш думати про його рідних. Це називається взаємодопомога, розумієш?
Роман сидів мовчки. Не втручався, не захищав дружину. Просто дивився в підлогу, ніби його це не стосувалося.
— Ромо, скажи щось, — звернулася Анна до чоловіка.
— А що казати? — чоловік підняв голову. — Мама права. Сім’я має допомагати одне одному. Ти ж не збіднієш, якщо Світлана тимчасово там поживе.
Анна повільно видихнула. Отже, так. Усі проти неї. Усі вважають, що в неї немає права розпоряджатися власним майном.
— Ні, — твердо сказала жінка. — Я не дам Світлані квартиру. Ні тимчасово, ні постійно.
Валентина Іванівна встала.
— Знаєш що, Анно, — голос свекрухи став холодним. — Я тобі багато чого прощала. Твою незграбність у побуті, твоє небажання слухати поради. Але зараз ти показуєш своє справжнє обличчя. Егоїзм і жадібність.
— Валентино Іванівно…
— Не перебивай, — обірвала свекруха. — Я ще не закінчила. Ми тобі стільки допомагали. Я приходила, готувала, прибирала, радила. А ти тепер не хочеш відповісти тим самим. Це називається невдячність.
Анна стиснула руки в замок. Хотілося відповісти різко, сказати, що ніхто не просив про допомогу, що Валентина Іванівна сама нав’язувала свою присутність. Але жінка промовчала.
— Так, досить! — Валентина Іванівна дістала з сумочки аркуш паперу й поклала на стіл. — Тут записана адреса квартири у Вінниці, умови проживання й усе інше. Ключі давай від другої квартири, туди заїде моя донька.
Анна повільно підняла погляд на свекруху. Ось воно. Навіть не прохання. Вимога. Наказ. Ніби Валентина Іванівна має повне право розпоряджатися чужим майном.
— Ні, — спокійно промовила Анна. — Я не дам ключі.
— Що? — свекруха нахилилася вперед. — Ти серйозно?
— Абсолютно серйозно. Це моя квартира. Юридично вона належить тільки мені. У вас немає жодних прав на неї.
— Аню, ну ти чого? — Роман нервово встав. — Мама ж просить. Що тобі варто?
— Мені варто мого спокою й моїх меж, — Анна теж підвелася. — Я втомилася від цього тиску. Ви поводитеся так, ніби маєте право на моє майно. Але це не так.
— Ми сім’я! — вигукнула Валентина Іванівна. — Сім’я має ділитися!
— Тоді давайте поділимо вашу квартиру, — холодно запропонувала Анна. — Роман там прописаний. Чи це інше?
Свекруха почервоніла.
— Як ти смієш!
— Я смію, бо ви перейшли всі межі, — Анна підійшла до дверей і відчинила їх. — Прошу покинути мою квартиру. Обидві.
Світлана швидко встала, схопила сумку. Валентина Іванівна стояла, важко дихаючи, дивлячись на невістку з обуренням.
— Ти ще пошкодуєш, — процідила свекруха крізь зуби. — Я тобі цього не пробачу.
— Як скажете, — Анна тримала двері відчиненими.
Валентина Іванівна й Світлана вийшли. Грюкнули двері під’їзду. Анна зачинила двері квартири й обернулася до чоловіка. Роман сидів на дивані,тримаючись за голову.
— Навіщо ти так? — глухо запитав чоловік. — Навіщо так грубо з мамою?
— А навіщо твоя мама так грубо зі мною? — відповіла Анна. — Ромо, ти чув, що вона казала? Вона вимагала ключі. Не просила, а вимагала. Ніби це її власність.
— Ну і що? Можна було піти назустріч.
— Назустріч? — Анна сіла в крісло навпроти. — Ромо, а де ти був увесь цей час? Чому не захистив мене? Чому мовчав?
— Я не хотів сваритися з мамою.
— Але ти не проти посваритися зі мною, — констатувала жінка. — Значить, я для тебе менш важлива, ніж твоя мати.
Роман підняв голову.
— Ти все ускладнюєш. Мама просто хотіла допомогти Світлані.
— За мій рахунок. Без моєї згоди. Це не допомога, Ромо. Це нахабство.
Чоловік встав, пройшовся по кімнаті.
— Знаєш що, Аню? Може, тобі варто подумати, що сім’я важливіша за твої юридичні права. Сімейні зв’язки — це не просто папірці. Це довіра, підтримка.
— Довіра? — Анна гірко посміхнулася. — Яка може бути довіра, якщо твоя мама вважає мою квартиру своєю? Яка підтримка, якщо ти не можеш сказати матері, що вона неправа?
— Мама неправа? — Роман зупинився. — Мати хотіла допомогти доньці. Це нормальне бажання.
— Нормальне бажання — попросити. А не вимагати ключі, ніби це само собою зрозуміло.
Роман помовчав, потім рішуче кивнув.
— Добре. Раз ти так вважаєш, обирай — або ти даєш ключі Світлані, або ми розходимося.
Анна завмерла. Отже, так. Ультиматум. Або підкорення, або кінець. Жодних розмов, жодних спроб зрозуміти.
— Ромо, ти серйозно?
— Абсолютно. Мені набридло жити з людиною, яка думає тільки про себе.
Щось усередині Анни обірвалося. Не боляче, не образливо. Просто розуміння — усе скінчилося. Шлюб, який тримався на поступках і мовчанні, розвалився за мить. Роман обрав сторону матері, як завжди.
— Добре, — спокійно сказала Анна. — Тоді я обираю розійтися.
— Що? — чоловік остовпів.
— Ти дав мені вибір, і я його зробила. Ми розходимося. Завтра я подаю на розлучення.
— Ти… ти не можеш так просто…
— Можу, — Анна встала. — Ромо, я втомилася. Втомилася від тиску твоєї матері, від твого мовчання, від того, що мене не сприймають як рівну. Ця квартира — моя. Друга квартира — теж моя. І я маю право розпоряджатися ними, як захочу. Якщо це для тебе неприйнятно, то нам не по дорозі.
Роман стояв мовчки. Відкрив рота, закрив. Не знайшов слів. Просто розвернувся й вийшов із кімнати. Грюкнули двері спальні.
Анна сіла назад у крісло. Руки тремтіли, серце калатало. Але рішення було прийняте. Остаточно й безповоротно. Жити далі так було неможливо.
Наступного дня Анна взяла відгул і поїхала подала заяву на розлучення.
Роман забрав речі через тиждень. Приїхав з матір’ю, мовчки зібрав валізки. Валентина Іванівна стояла в коридорі й дивилася на Анну з обуренням.
— Ти ще пошкодуєш, — прошипіла свекруха. — Залишишся сама зі своїми квартирами.
— Краще сама, ніж у такій компанії, — спокійно відповіла Анна.
Роман виніс останню сумку, озирнувся.
— Прощавай, Аню.
— Прощавай, Ромо.
Двері зачинилися. Анна притулилася до стіни й глибоко вдихнула. Усе. Закінчилося. Шлюб, який вона намагалася зберегти поступками й терпінням, розсипався на порох.
І як не дивно, всередині не було болю. Було полегшення.
Розлучення оформили через два місяці. Роман не намагався претендувати на квартиру — юридичних підстав не було. Валентина Іванівна подзвонила один раз, намагалася звинуватити Анну в руйнуванні сім’ї, але жінка просто поклала слухавку.
Більше зв’язку не було.
Другу квартиру Анна вирішила здавати. Знайшла надійних орендарів, оформила все офіційно. Гроші від оренди відкладала на майбутнє. Життя поступово налагоджувалося. Без Романа стало спокійніше. Без Валентини Іванівни — вільніше.
Одного разу, через пів року після розлучення, Анна сиділа на балконі й дивилася на захід сонця. За ці місяці багато що змінилося. Вона почала займатися тим, що раніше відкладала — з’їздила в невелику подорож, зустрілася зі старими подругами.
Життя набуло барв, яких не було в шлюбі.
Подруга Оля зателефонувала ввечері.
— Ань, як ти там? Не сумуєш?
— Ні, — чесно відповіла Анна. — Зовсім не сумую. Навіть дивно, але мені зараз краще, ніж було.
— А Романа бачила?
— Ні. І не хочу бачити. Ця історія закрита.
— Правильно. Знаєш, я завжди думала, що його мати якась надто нав’язлива.
— Вона не просто нав’язлива, — Анна відпила чай. — Вона вважала, що має право на все, що в мене є. І Роман підтримував цю позицію.
— Добре, що ти вчасно зрозуміла й не стала терпіти далі.
— Так, — погодилася Анна. — Добре.
Вони ще трохи поговорили й попрощалися. Анна повернулася на балкон. Місто під вікнами жило своїм життям — гули машини, лунали голоси перехожих, десь грала музика. І все це здавалося правильним, на своїх місцях.
Квартира Анни залишалася її фортецею. Місцем, де ніхто не міг диктувати правила, критикувати, вимагати. Друга квартира приносила стабільний дохід і відчуття незалежності.
Життя тривало, і Анна була вдячна собі за те, що не піддалася тиску. Поступки ніколи не призводять до поваги. Вони призводять лише до нових вимог. І це був урок, який Анна засвоїла раз і назавжди.
Головна картинка ілюстративна.
