fbpx
Історії з життя
Тоді мені здавалося, що з милим рай і в курені, тож гонорово грюкнувши дверима, пішла жити до Олега. Як я помилялася!

До зарплати у мене в гаманці аж 24 гривні. Іноді я бачу себе зі сторони і не можу збагнути: коли багата дівчинка перетворилася на невиразну жінку з двома дітьми та чоловіком якому діла немає до того, звідки я беру гроші на хліб.

Ми познайомилися з ним на вечірці мого друга. Він був запрошеним офіціантом, а я – нареченою винуватця урочистості. Наші батьки були співвласниками досить таки великої фірми і ми, їхні діти, повинні були стати родиною, аби успадкувати ту справу.

Все йшло за планом, тільки не було вогнику між нами, якось нудно. Не про такі стосунки мріє кожна дівчина. Та й тодішній мій наречений не вважав, що повинен якось себе проявити. Я йому подобалась, але справа з весіллям була розпланована ще років з десять тому, він спокійно ішов по накатаній батьками доріжці і ні про що не думав.

Того вечора я прийшла на кухню по воду, там зустріла свого теперішнього чоловіка, який був офіціантом. Ми розговорились випадково. Він розповідав мені про маму, яка не здорова, що заробляє їй гроші, покинув навчання, бо не справляється. Так ми просиділи до ранку, а потім я почала шукати з ним зустрічей.

Через півроку я привела його до нас у будинок і оголосила батькам про майбутнє весілля. Я була щасливою, вірила, що вони розділять цю радість зі мною. Однак тато сказав, що не для того він стільки працював, щоб віддавати свої статки чужинцю.

— Я вас благословлю, але жодної копійки грошей ви від нас не отримаєте, — це були його останні слова.

Тоді мені здавалося, що з милим рай і в курені, тож гонорово грюкнувши дверима, пішла жити до Олега. Як я помилялася!

Ми жили разом із його мамою у малогабаритній двокімнатній квартирі. На сніданок у мене більше не було швейцарського сиру. Про тунця, стейки та інше теж залишалося тільки мріяти.

Я терпіла. Свекруха вчила мене готувати котлети з капусти, щоб вони були схожі на м’ясні. Олег постійно десь пропадав, але приносив копійки. Побралися ми за місяць до того як наші двійнята прийшли у цей світ.

Батьки повністю викреслили мене із життя. Мама сказала, якщо я прийду до них і скажу, що не мала права так себе поводити, вони мене пробачать і приймуть, але вибачатися перед ними я не хотіла. Визнавати свої помилки? Ні! Тим більше, я вірю, що якби вони нам допомогли з грошима та іншим, все було б добре.

Чи кохаю я свого чоловіка? Уже й не знаю, якщо чесно. Вийшла на роботу, але працювати нормально змоги немає. Діти потребують догляду, адже ще маленькі і свекруха не здорова.

Нещодавно зателефонував мій колишній наречений. Просто запитати у мене як справи. Не знаю, що на мене найшло, але коли він запросив мене у ресторан, я погодилась без роздумів.

Ми вже три тижні зустрічаємось із ним. Він зробив мені пропозицію, але має одну єдину умову – я залишу синів Олегу. Платитиму аліменти, але в нашому домі їх не буде, навіть на гостині. Ніколи.

Мені соромно, але я задумалась. У будь-якому випадку аліментів буде у десятеро більше, ніж може уявити мій чоловік і його мама. Так буде краще і для них і для мене. та й малі вони ще і двох років не мають. Напевне і не пам’ятатимуть мене. Так навіть краще.

Зрештою, на те і мама, аби дбати про дітей, хай навіть і в такий спосіб. Ну а що робити, якщо іншого виходу просто немає?

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page