Я стояла за дверима кухні, намагаючись дихати тихіше. Голоси Андрія та його матері Галини Іванівни долинали чітко, і кожне слово було важчим каменя.

— Андрію, ти мусиш діяти швидше! — наполягала вона, її тон був різким. — Час минає, а ми ж не можемо втратити все це. Якщо не встигнемо, то все піде на вітер, і ми залишимося з носом!

Андрій зітхнув, його голос звучав нерішуче, але він явно був згоден.

— Мамо, я розумію, але минув лише місяць. Ну не  можу я просто підійти і сказати: “Давай ділити спадок”?

— Тоді скажи, що хочеш запустити власну справу. Потрібні гроші терміново. Синку, ти не розумієш, що мить і все піде із рук.

Я ледь стримувала дихання, відчуваючи, як світ навколо тьмяніє. Це не могло бути правдою. Всі ці роки. Вони просто чекали на спадок?

Коли я вийшла заміж за Андрія, я була впевнена, що знайшла свою долю. Він здавався ідеальним: уважний, турботливий, завжди готовий підтримати.

У перші роки нашого шлюбу він часто влаштовував маленькі свята — то романтичну вечерю з квітами, то несподівану поїздку до моря. Навіть у будні він знаходив способи порадувати мене: записка з теплими словами в сумочці чи улюблений десерт, принесений додому після роботи.

Я завжди була в центрі уваги. Мій тато, Віктор Михайлович, був успішним підприємцем, мав впливових друзів і забезпечував нам комфортне життя. Коли ми з Андрієм одружилися, тато подарував нам велику квартиру в серці Києва та затишний будинок на околиці, де ми могли відпочивати на вихідних.

У мене була стильна автівка, а я працювала в креативному агентстві, де займалася дизайном інтер’єрів. Наше життя здавалося казкою — безтурботне, наповнене любов’ю та планами на майбутнє.

Що могло піти не так? Ми мріяли про дітей, про подорожі, про спільні проекти. Андрій працював менеджером у фірмі, і ми часто обговорювали, як він міг би відкрити щось своє, але без поспіху.

Але одного сонячного дня все змінилося. Мені зателефонувала тітка Олена.

— Оксанко, привіт, — її голос тремтів, ніби від холоду.

— Тітко Олено, як справи? Давно не чулися.

— Дитино. Сталося таке. З твоїм татом.

Я відчула, як земля йде з-під ніг. Руки затрусилися, телефон ледь не випав.

— Що? Як? Розкажіть детальніше!

— Я не знаю всіх подробиць. Він у стаціонарі. Приїжджай швидше, будь ласка.

Я кинулася до машини, мало не знепритомніла стискалося від тривоги. Дорогою я уявляла найгірше. Тато завжди був сильним, активним — ходив у гори, займався спортом. Як це могло статися?

Наступні дні перетворилися на суцільний туман. Я сиділа біля тата в палаті, тримала його руку, розповідала про наші плани, про те, як ми з Андрієм хочемо поїхати в Карпати.

Я просила лікарів про диво, молилася тихо, щоб він відкрив очі. Андрій був поруч, приносив каву, обіймав мене, коли я плакала. Але дива не сталося. Через тиждень тато пішов, не прийшовши у кращий світ.

Я не знала, як жити далі. Тато був моїм оплотом — завжди радив, допомагав, вірив у мене. Без нього світ здавався порожнім. Я замкнулася, перестала малювати ескізи для роботи, уникала зустрічей з друзями.

Дім наповнився тишею, а я блукала кімнатами, згадуючи наші розмови.

Родичі та знайомі приходили з співчуттями. “Він був чудовою людиною”, — казали вони. “Тримайся, Оксанко”. Але ці слова не заповнювали пустку всередині.

Нотаріус, пан Олександр Петрович, дзвонив кілька разів, але я не відповідала. Андрій, бачачи мою байдужість, сам узяв слухавку.

— Алло? Так, це Андрій. Оксана зараз не може говорити. Що передати?

— Добрий день. Це щодо спадщини. Треба обговорити деталі з Оксанкою.

— Добре, ми приїдемо завтра. Підходить?

— Так, чекаю вас.

Андрій підійшов до мене, де я сиділа на канапі, дивлячись у вікно.

— Сонечко, завтра поїдемо до нотаріуса. Треба розібратися з паперами. Я знаю, тобі важко, але це важливо для нас.

Я кивнула, не вникаючи в слова. Все здавалося неважливим.

Наступного дня ми сиділи в кабінеті нотаріуса. Він привітався тепло, з розумінням у очах.

— Оксанко, Андрію, сідайте. Розумію, який це важкий період, але давайте обговоримо заповіт.

Я відчула вагу на плечах, ніби невидимий тягар.

— Ваш тато залишив усе вам, Оксанко. Ви — єдина спадкоємиця: квартира, будинок, автівка, рахунки. Суми значні — близько 2 000 000 гривень на рахунках, плюс інвестиції.

Слова лунали, як з далека. Я успадкувала все, що тато будував роками. Я не слухала далі: в голові гуло, я хлипала не стримуючись. Андрій стиснув мою руку.

— Ми впораємося разом, — прошепотів він.

Місяці минали повільно. Я потроху оживала, повернулася до роботи в агентстві. Занурилася в проекти тата — як багато усього він робив один. особливо вразило те, що він допомагав будинкам сімейного типу. До одного із таких я поїхала.

— Дякуємо вам, пані Оксанко, — сказала мама-вихователька мені, жінка середніх років з теплими очима. — Ваш тато був нашим ангелом. Тепер ви продовжуєте його справу.

— Розкажіть про дітей, — попросила я.

— Ось маленький Іванко, йому п’ять. Він любить малювати, як і ви. А Марійка мріє стати лікарем. Тато допоміг нам із ремонтом, оплачував додаткові навчання для дітей. Нині Олена – старша моя доня, вибачте, вихованка, навчається в університеті на лікаря, ваш тато допомагав фінансово.

Ми говорили довго, і я відчула полегшення. Тато ніби був поруч через ці історії. Діти пам’ятали мого тата. запитували про нього. Найменший дізнавшись, що мій тато янгол сказав твердо:

— Мої тато і мама теж нині янголи. Значить тепер вони усі разом?

Ці розмови наповнювали мене дивним родинним теплом. Я почала посміхатися, у мене з’явився сенс прокидатись зранку, працювати більше.

Одного разу робота скінчилася раніше. Ми завершили великий дизайн-проект, і шеф відпустив усіх.

Я піднялася ліфтом, відчинила двері квартири — вони були прочинені. З кухні лунали голоси. Я вже хотіла зайти, але застигла, почувши розмову. Я увійшла, намагаючись триматися спокійно.

— Андрію, мамо, привіт. Рано звільнилася.

Андрій зблід, а Галина Іванівна швидко посміхнулася.

— Оксанко, люба! Сідай, ми чай п’ємо. Як день?

— Нормально, — відповіла я, сідаючи. Ми поговорили про дрібниці, але в голові крутилися їхні слова.

Наступного дня я пішла до юриста.

— Пані Оксанко, ви впевнені? — запитав він, переглядаючи папери.

— Так. Хочу подати на розлучення.

— Добре, але готуйтеся до складнощів. Вони можуть оскаржувати і впевнений – будуть.

Розлучення було виснажливим. Андрій дзвонив, просив зустрітися.

— Оксанко, що сталося? Чому так раптово? — його голос тремтів по телефону.

— Ти знаєш чому. Я чула вашу розмову з мамою.

— Яку розмову? Ти про що? То було непорозуміння! ти все не так зрозуміла.

— Не треба цього. Я не мала дитина. Я думала, ти любиш мене, а не гроші.

Галина Іванівна приходила до мене на роботу.

— Оксанко, ти руйнуєш усе! Через свою втрату ти не розумієш, що робиш. Андрій любить тебе, а ти і його втратити хочеш?

— Я знаю правду. Ідіть геть.

— Яку правду? Що ти почула? Про те, що я просила свого сина бути уважним і зберегти спадок твій до ти у такому стані можеш усе за вітром пустити? Чим мої слова не правдиві? Ти вже у скількох тих сиротинцях була? А заробіток твій хоч на дещицю такий як татків? Ми обговорювали майбутнє, те як зберегти усе, аби потім ти не шкодувала. Що я не так сказала тоді, га? Яке розлучення? Із ким? Андрій тебе любить, скільки ви років разом? Він хоч раз дав привід сумніватись у нашій чесності? Доню, та не робити ти дурниць. Зрозумій, що ми лиш про тебе дбали і дбаємо, бо ж ми сім’я.

Не знаю як і бути. Час минає і я вже сама не впевнена чи все так, як я тоді чула. А може моя свекруха і чоловік праві? Чи не варто їм довіряти?

Я заплуталась і просто не знаю, що робити і як бути?

Головна кратинка ілюстративна.