Я вже дванадцять років сиділа вдома з дітьми і геть на себе махнула рукою, бо одна зарплата чоловіка не могла покрити того, як я хотіла виглядати, а діти ростуть, мов на дріжджах і завжди їм треба щосезону купити як не нове взуття, то новий одяг. А ще Олег має бути на роботі гарно одягнений, то на мене вже й не вистачає бюджету, бо вічно щось в хаті зламається і вже все, купуй новий пилосос, а не нові чоботи для мене.
І ось останнім часом вже дуже кривиться мій чоловік на мій халат та спортивки з футболкою:
– Ти не можеш якось краще одягатися?, – каже мені.
– Можу, але тоді ти не будеш їсти м’яса. То як?, – питаю його.
– Інші жінки якось можуть все скомбінувати, а ти ніяк, скільки тобі грошей не давай.
Я вперла руки в боки і чоловік замовк, а я пішла в спальню і задумалася. Звичайно, що не треба тут багато здогадуватися, що хтось є такий, що перевершує всіх своєю красою і тут теж не треба довго думати, бо ж у їхнього начальника нова дружина, мов з картинки.
Може, й я б так виглядала, якби мій чоловік мав таку зарплату і мене не обходила ні кухня, ні прибирання, ні уроки.
Прийшов за мною чоловік і поставив пачку з грошима:
– Я відкладав на новий спінінг, але у нас корпоратив, то вже піди і купи собі одяг, щоб хоч як усі виглядала.
Я глянула на ту пачку грошей і побачила перед собою не нові туфлі чи сукню, а новий пилосос і міксер, відпарювач і якусь таку побутову хімію аби таки точно очищала бруд, як у рекламі.
Дуже довго ходила по магазинах, бо все намагалася знайти дешеву гарну сукню аби таки зекономити і купити хоч щось з моєї кухонної мрії. Коли мені вже руки опустилися, то я зателефонувала до подруги для моральної підтримки.
– Олю, я щойно мало не впала, – кажу їй, – міряла сукню за сім тисяч.
– І що?
– Як вона на мені сиділа, Олю, я досі відійти не можу.
– То купи!
– Як купи? Сім тисяч!
– Інно, ті папірці для того й треба аби таке купити, щоб падали від тебе оточуючі. Як ти не купиш, то ти мені більше не подруга!
Купила я ту сукню і взуття, витратила на зачіску і макіяж, ні копійки з тієї купки не лишилося, але в чоловіка мого любого очі загорілися.
– Не думав, що ти така, – каже мені.
А я в тому платті плила, мов лебідка. Ні, я не зрівнялася з тією Анжелою чи Ілоною, бо в таких жінок не може бути такого імені як у мене, має бути особливе, але я почувалася просто чудово.
– Олеже, а чому ти не казав, що у тебе шеф такий гарний?, – навмисне говорила я чоловікові, – Ти подивися, які там плечі широкі, видно він зі спортзалу не вилазить, а руки, руки які! А ти подивися, які у нього зуби, та там така усмішка, немов у голлівудського актора, а очі які! А ти подивися, яка у нього борода акуратна, а стрижка яка?
Повірте, там було й справді чому любуватися, але я вже те все роздула до таких масштабів, що чоловік вже не так дивився на Ілону чи Анжелу, а на те аби я часом занадто довго не дивилася на його начальника. А потім взагалі, взяв за руку і ми поїхали додому.
Я ще в таксі не могла нахвалитися, які у того запонки, годинник, туфлі і стрілки на штанях та мужня щелепа, а у мого чоловіка вже в самого жили на обличчі ходять.
Від тоді мова про мій зовнішній вигляд зникла з тем, бо я одразу підтакую, що для такого чоловіка. як його начальник, то я не лише б бігала навколо планети. Чоловік замовкає, а я усміхаюся – кожен має те, на що заслужив. Хіба не так?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота