З Владом я зустрічалась довгих п’ять років. Знаєте, він ніколи мене заміж не кликав, а я чомусь думала, що ми й так ніби як сім’я, адже не дарма ж живемо разом. “Штамп у паспорті, то пережитки минулого” – заспокоювала себе я. Але коли тест показав дві смужки, врапт усе змінилось докорінно.
Коли я повідомила Влада, що ми нарешті станемо повноцінною родиною, він мало чай не вилив, що в руках тримав. Я поздоровила його з батьківством майбутнім, а він лиш знизав плечима:
— Нема з чим вітати. Тут справа яка, Олю, я тобі ж нічого не обіцяв. Так? То чого ти вирішила, що я буду татом твоїм нащадкам?!
Сцена була дуже не гарною, адже ми жили в його квартирі і коли я почала щось доводити, він просто виставив мене за двері. Я стояла із сумкою речей під під’їздом і не знала, як мені тепер бути і куди іти. Зателефонувала мамі, але та почувши у чому річ говорити зі мною відмовилась:
— Ти доросла жінка, мене не приплітай до своїх негараздів. Як хочеш живи, я тебе не раз попереджала. що так воно і буде зрештою.
Так, мама проти нашого життя спільного була завжди. Для неї то було неприпустимо і не правильно. не раз вона казала. що саме от так все і буде: я з торбою і дитям за порогом, а Влад нікому і нічого не винен.
Нині я в тітки своєї в селі проживаю. Вона єдина людина, що погодилась мене прийняти. Окрім мене у домі на три кімнати ще восьмеро людей – її рідня зі Сходу. Живемо однією великою і дружною родиною, ці прекрасні люди допомагають мені з моїм малесеньким синочком, я завдяки їм можу довчитись і сподіваюсь отримати диплом.
Саме під час останньої сесії я в інституті перетнулась із Владом. Від того дня ми не бачились. не спілкувались, а тут він іде навпроти мене коридором інституту. Я саме намагалась синочка заспокоїти, бо він ровередувався і тітку Оля, що бавила його, доки я документи занесу, не змогла з ним нічого зробити.
Влад підійшов і просто попросив мене дати малого потримати. Ромчик одразу заспокоївся і навіть посміхнувся своєму тату. Знаєте, я вперше в житті бачила Влада таким. Його обличчя враз змокріло і він сам того не відчува. сміявся, щось шепотів сину і тулив його до себе. Мені так гірко стало на душі, та сцена викликала в мені бурю почуттів про існування яких я й не здогадувалась.
Тоді я мовчки забрала малого і ми з тітонькою поїхали додому. Уже наступного ранку Влад був під нашими дверима. У його руках був величезний ведмідь і букет квітів, а поруч стояло три торби із речами, пляшечками і всього що він міг придбати у магазинах.
— Пробач, пробач мене Олю. Я не був готовий не знав, не розумів, щось сам собі навигадував і повірив у це. Я спати не міг ледь ранку дочекався. Будь-ласка, виходь за мене, я хочу бути татом нашому сину, хочу ще доню і ще сина.
Я думала зачинити двері перед його носом, але тітка Оля попросила пустити тата до сина. Того вечора, після того, як Влад пішов, вона довго говорила зі мною, просила пробачити його. пояснювала що кожен може помилитись.
Я розумію її слова, її логіку, але не знаю, як бути. Чи здатна людина яка вже раз от так вчинила, раптом усе зрозуміти і виправитись? Чи зможу я йому довіряти?
А ви б змогли повірити і простити?
17,03,2023
Головна картинка ілюстративна.