Я побачила Назара на зупинці й одразу відчула, що не хочу туди підходити. Він стояв біля лавки, тримав у руці стару спортивну сумку і дивився просто на мене. Я ще здалеку впізнала його худу постать, стару куртку, темне волосся.
Найбільше мене дратувало те, що я вже знала, що він зараз скаже.
Назар колись дуже за мною упадав. Ще у школі носив мені книжки, чекав після уроків, проводжав до самого повороту.
Мені це було незручно. Хлопець він справді був гарний, спокійний, добре вчився. Але я дивилася на його родину і думала тільки про одне: у них постійні сварки, батько без роботи, старші брати десь тиняються, мати ледве дає собі раду. У нашому містечку всі знали цю сім’ю. Мама боялася, що Назар виросте таким самим, не раз мені казала аби я гнала цього кавалера від хвіртки.
І в мене вже був Ігор.
Ігор мені подобався. Він їздив на мотоциклі, носив шкірянку. Мені здавалося, що з ним я буду жити зовсім інакше. Мама вже придивлялася до посуду на весілля, тітка питала, коли будемо подавати заяву, а я ходила містечком і раділа, що нарешті все складається так, як я хочу.
Тому Назарові я тоді сказала:
— Не чекай мене після школи. Я зустрічаюся з Ігорем.
— Я знаю.
— Тоді навіщо ходиш?
— Бо мені хочеться тебе бачити.
Я тоді тільки знизала плечима.
Минуло багато років.
Того дня на зупинці він уже не був схожий на хлопця, якого я пам’ятала. Охайний, упевнений, у хорошому пальті, з новим телефоном у руці. Він запитав, чи далеко я їду, а я відповіла, що до села.
— Можу підвезти.
— Не треба, я почекаю автобус.
— Надю, тут холодно. Сідай, підвезу.
— Та я нормально доїду.
— Ти завжди такою впертою була?
— Була і є.
Він засміявся.
— Ну тоді хоча б скажи, як живеш.
Я не знала, що відповісти.
Мені було соромно говорити про своє життя. Не через дітей. Дітьми я пишалася. Старший уже працював, молодший закінчив навчання і теж став на ноги. Я багато років крутилася, щоб вони мали все необхідне. А от про чоловіка розповідати не хотілося.
— Та нормально, — сказала я. — Як усі.
— Чоловік? Діти?
— Двоє синів. Чоловік є.
— Працює?
Я подивилася на нього.
— По-різному.
Назар нічого більше не питав.
Я тоді ще не знала, що через кілька годин знову побачу його.
Після школи я вийшла заміж за Ігоря. Весілля було велике. Мама раділа, батько бігав між столами, родичі привезли подарунки, а я кілька днів потому розкладала по шафах нові речі й думала, що тепер у мене починається доросле життя.
Перші роки справді були непоганими. Ігор працював, я влаштувалася в магазин. Потім з’явилися діти. Ми купили стареньку машину, зробили ремонт у кухні, поставили нову шафу в коридорі. Я була постійно зайнята: робота, діти, уроки, покупки, прибирання.
Проблеми почалися поступово.
Ігор зв’язався з компанією, з якою йому було весело проводити вечори. Спочатку просто затримувався після роботи.
Потім перестав пояснювати, де був. Гроші почали зникати швидше, ніж раніше. Коли я питала, що відбувається, він дратувався.
— Не починай знову.
— Я не починаю. Я питаю, де гроші.
— Зароблю ще.
— А дітям завтра за садок платити.
— Я сказав, що вирішу.
Я сама почала тягнути більше роботи. Вранці відводила дітей, потім їхала в магазин, після зміни забігала на ринок, купувала продукти, ввечері допомагала старшому з уроками. Ігор дедалі частіше приходив додому вже після того, як діти засинали.
Мої батьки теж змінилися. Батько залишив роботу, мати почала часто проводити вечори з ним та їхніми знайомими. Я приїжджала до них і бачила, що їм уже не до мене.
— Мамо, можеш завтра посидіти з хлопцями?
— Надю, я не знаю. У мене свої справи.
— Я ж не щодня прошу.
— Ти думаєш, мені легко?
Після кількох таких розмов я перестала просити.
Найважче було те, що я все одно сподівалася: Ігор схаменеться. Діти підростуть, він зрозуміє, що сім’ю треба берегти. Я говорила з ним десятки разів. Він мовчав, а наступного дня все починалося спочатку.
Коли сини стали старшими, я вирішила, що більше не буду залежати від чоловіка. Знайшла підробіток, почала їздити на оптовий ринок у сусіднє місто, брала молоко, сметану, сир та домашні яйця у людей із навколишніх сіл. Продавала на нашому базарі.
Робота була важка. Треба було вставати ще до світанку, тягнути відра, пакувати товар, рахувати гроші, стежити, щоб нічого не перекинулося в дорозі. Влітку було важко стояти цілий день, восени постійно дощило, взимку доводилося вдягати на себе все, що було тепліше.
Але саме ця торгівля допомогла мені витягнути дітей.
Минуло ще кілька років. Сини закінчили навчання, знайшли роботу, створили власні сім’ї. Я дивилася на них і раділа, що вони не повторили наших помилок.
А вдома нічого особливо не змінилося.
Ігор міг кілька днів бути нормальним, а потім знову зникати з друзями. Гроші на господарство доводилося берегти мені.
Якщо ламалася пральна машина чи треба було щось полагодити в будинку, я шукала майстра. Якщо приходили рахунки, я сідала за стіл і рахувала, що можна оплатити зараз, а що доведеться відкласти.
Того дня я повернулася з базару пізніше, ніж зазвичай. У руках були дві великі сумки. В одній молоко та сметана, в іншій посуд, крупи й кілька речей для дому. Автобус висадив мене на трасі, бо до нашого села цього рейсу не було.
Я поставила сумки на землю і подивилася на дорогу.
До села треба було йти пішки майже три кілометри.
Через кількасот метрів руки вже почали боліти. Я переставляла сумки з однієї руки в іншу, кілька разів ставила їх на землю й відпочивала.
Я вже бачила попереду поворот на наше село, коли поруч пригальмувала темна машина.
Я спочатку не звернула уваги.
Відчинилися дверцята.
— Надю?
Я завмерла.
Подивилася на водія і не відразу його впізнала.
Це був Назар.
Він вийшов із машини, обійшов її і взяв одну з моїх сумок.
— Ти що тут сама тягнеш?
— А хто мене мав зустріти?
— Сідай. Довезу.
— Та я вже майже прийшла.
— Майже — це не означає, що треба тягти все пішки.
Він поставив сумку в багажник.
Я сіла поруч і тільки тоді змогла нормально його роздивитися. Хороша сорочка, годинник, охайне пальто, спокійне обличчя. На задньому сидінні лежав дитячий рюкзак.
— У тебе діти? — запитала я.
— Донька. Вона зараз у бабусі.
— А ти одружений?
— Так.
Я кивнула.
— З Ігорем ти, бачу, так і залишилася.
Я здивувалася.
— Ти пам’ятаєш його?
— Усе містечко пам’ятало твоє весілля.
Я засміялася.
— А я думала, ніхто не звертав уваги.
— Я звертав.
У машині стало тихо.
Я подивилася у вікно.
— Як ти живеш, Назаре?
— Працюю в іншій країні. Приїжджаю сюди кілька разів на рік.
Я слухала і не знала, що сказати.
— Значить, у тебе все добре.
— Не все. Але загалом нормально.
Він повернув голову до мене.
— А ти?
Я знизала плечима.
— Діти виросли. Я торгую на базарі. Додому от іду з усім цим.
— Чоловік не зустрічає?
Я не відповіла одразу.
— У нього свої справи.
Назар більше не питав.
Коли машина зупинилася біля моєї хвіртки, він вийшов і заніс сумки в двір.
— Дякую.
— Ти номер телефону змінила?
— Ні.
— Тоді запиши мій.
Я дістала телефон.
— Диктуй.
Він назвав номер, а потім додав:
— Якщо знову будеш сама тягти такі сумки, подзвони.
— Не буду.
— Я серйозно.
— Я теж.
Він усміхнувся.
— Добре. Бережи себе.
Я стояла біля хвіртки й дивилася, як його машина від’їжджає. Потім зайшла до хати.
Ігор сидів на кухні.
— Де була?
— На базарі.
— Довго.
— Людей багато було.
— А сумки хто привіз?
Я подивилася на нього.
— Назар.
Ігор підняв голову.
— Який ще Назар?
— Однокласник.
— Ага.
Я почала розкладати продукти по полицях.
Ігор більше нічого не сказав.
Я зайшла до кімнати, перевдягнулася, поставила чайник і сіла на кухні. Телефон лежав поруч. На екрані був новий номер, який я записала кілька хвилин тому.
Я відкрила контакти, подивилася на ім’я і відклала телефон.
Потім згадала, як Назар у школі носив мої книжки, як чекав мене біля хвіртки, як я тоді поспішала додому, бо знала, що Ігор уже чекає на мотоциклі.
Іноді я сама себе не впізнавала. Колись мені було важливо, щоб Ігор приїхав на мотоциклі, щоб усі бачили його шкірянку, щоб мама казала сусідкам, який у мене гарний наречений. Я тоді думала про плаття, обручки, меблі, перші спільні покупки. Мені здавалося, що головне вже вирішене.
Після народження дітей я перестала думати про те, як ми виглядаємо збоку. Мене цікавило тільки, чи є в холодильнику продукти, чи зібрані хлопцям речі до школи, чи вистачить грошей до зарплати.
Я справді не раз думала поїхати на заробітки. Знайома кликала мене до Польщі, обіцяла роботу в кафе. Але я не могла залишити будинок. Знала, що Ігор продасть усе, що можна продати, а потім діти допомагатимуть нам замість того, щоб жити своїм життям. Тому щоразу відкладала цю думку на потім. Поки що торгувала молоком і сметаною та рахувала кожну гривню. Уранці знову треба було вставати й їхати на базар.
