– Ти мені просто заздриш! – говорила на мене сестра, кидаючи люті погляди. – Чоловіка в тебе нема, дітей нема. То ти мене хочеш з моїм чоловіком розлучити. Я не хочу більше тебе бачити!
Але тим не менше, це були порожні слова. Бо їх сестра навіть не намагалася здійснити. І вона й далі стояла й не могла зрушити з місця. Я розуміла, що Аня хоче просто продовження розбірок. Їй треба на комусь зігнати емоції. А я все ж таки рідна людина – на мене можна.
Але тут мій терпець урвався. Я раптом розвернулася сестру до дзеркала і сказала те, що вже давно їй хотіла сказати:
– А ти подивися на себе! На кого ти схожа зараз? Ти ж була такою красивою жінкою! А зараз ти подібна на що? Зім’ята, не доглянута. Коли ти востаннє фарбувала волосся? А де сережки, які я тобі дарувала на день народження? Вони ж тобі так личать! Даруй, колись личили, коли ти була гарною жінкою. Але зараз у тебе мішки під очима, як у безхатченка, який тиждень не просихає. А твій любий чоловік? Він одного разу відбере в тебе квартиру. Про яку заздрість ти говориш, Аню? Ти чудово розумієш – такій, як ти, заздрити уже жодна жінка на світі не буде.
Я дуже швидко виказала ці слова, боялася, що потім буду шкодувати. Моє серце краялось від співчуття. Але я мусила їй це сказати. Можливо, навіть після цього вона ніколи зі мною не буде говорити. Але ж треба її якось зупинити – повернути до дійсності, яку вона уперто бачить у рожевих окулярах.
Як я й чекала, Аня розплакалась. І я – теж. Бо знаю, що одна справа – когось повчати. Та інша – коли сам опиняєшся у такій ситуації.
Мого чоловіка не стало 30 років тому. Я не могла оговтатися дуже довго. Адже мені тоді було тільки 24 роки. Але життю здавалося, що мені ще замало цього випробовування. Через два роки не стало мого єдиного сина Василька. Усі ці дні Аня не відходила від мене. Напувала мене з ложечки – як дитину. Я ніколи цього не забуду. Вона ще тоді тільки зустрічалася з Ігорем.
А він вже тоді ревнував її до мене. Але Аня на це не зважала. Вона кожну вільну хвилинку присвячувала мені. Тільки тому я тоді й піднялася знову до життя. Не тільки завдяки її підтримці. А заради того, щоб вона могла жити своїм власним життям і бачила, що у мене уже все гаразд.
А потім до мене приїхала мама, щоб хоч рік побути зі мною разом. Але ми так жили дружно одна з одною, що вона залишилася в мене назавжди. Мій батько теж уже у світі кращому давно, тож мама розуміла, які то складнощі – залишитися молодою вдовою.
Ну, а Аня потім вийшла заміж за Ігоря і подарувала йому двох діток. І тут почалося! Ми з мамою, як тільки могли, їм допомагали. Тим більше, що настали лихі дев’яності. Роботи було мало, але Аня якось примудрилася працювати навіть на трьох роботах. Прибирала в їдальні, доглядала за однією старенькою, а ще працювала соціальним працівником.
Але навіть якщо вона складала докупи усі ті три зарплати, виходило дуже мало. А от наш дорогий Ігор навіть не думав десь працювати. Повештається у місті, вип’є пивця з друзями і повернеться додому. Каже, що заглядав у кожен магазин, у кожну фірму, але роботи чомусь ніде нема.
І так тривало із дня в день. Зате попоїсти він любив – за трьох. Не зважав на те, що треба годувати ще й маленьких дітей.
Кілька разів уже і ми шукали йому роботу. Але завжди вона йому не подобалася. І уявіть собі, чоловік, який виглядом нагадує явно не безробітного, а якогось вишибалу, так і не спромігся влаштуватися на якусь роботу.
Цілими днями лежить на дивані. Аня йому підносить сніданки, обіди та вечері. А він виходить надвір тільки для того, щоб купити що лише йому треба. Але найстрашніше не це. А те, що Аня виправдовує його, чіпляється за нього. А якщо ми їй намагаємося щось доводити, вона може тижнями і місяцями з нами потім не розмовляти. А ще якщо не дай боже Ігор почує, що ми повчаємо її, забороняє їй з нами спілкуватися.
І Аня – як та безмовна вівця, мабуть, ніколи б більше з нами і не заговорила. Але ж ми були єдиними спонсорами її чоловіка. Дуже шкодувала її та дітей. І тому практично працювали на них.
Ігор до цього звик і вже почав вимагати, що йому треба, наприклад, 1500 грн. Чи навіть 7 тисяч, бо вони взяли кредит на холодильник. Скільки разів ми клялися, що більше ні копійки їм не дамо. Але ж там були діти, які ні в чому не винні. Аня теж танула на очах від такого життя. Більше того, кілька разів він не тільки суперечками Аню діймав. Вона соромилася у цьому нам зізнаватися. Але якось про це нам обмовилися діти.
А потім мами не стало. Виросли діти Ані і розлетілися хто куди. А я – вийшла на пенсію. Грошей заледве вистачало на харчі та комунальні послуги. Але Ігор і далі ніде не працював.
У них однокімнатна хрущовка. Тож розмінювати квартиру нікуди. А якщо її продати і поділити гроші навпіл, то не купиш навіть в гуртожитку кімнату. Але я кличу Аню до себе. Натомість Ігор якось сказав, що я могла б переписати квартиру на них. Але я побоялася, що вже наступного дня можу опинитися на вулиці.
У мене вже більше не вистачало сил – ні моральних, ні матеріальних, щоб їм допомагати. Діти вже якось заробляють на себе. Хіба я далі маю утримувати Ігоря?
Тож того дня сестра прийшла до мене додому не тому, щоб погомоніти, а щоб попросити чергову порцію грошей. Хоча чудово знала, що мені не вистачає на комуналку та на прожиття. І от саме цього дня мене й прорвало. Я знала, що можу її втратити. Спочатку вона виплакалася в мене на плечі. А потім набралася рішучості і сказала:
– От я доведу вам усім, от ви ще побачите!
Я з полегшенням зітхнула, що нарешті вона якось змінить своє життя. Через місяць вона мені заявила, що їде за кордон – на заробітки. Я не знала, що їй на це казати. Але відпустила її. Ігор дзвонив мені ледь не щодня. Він винив мене, що це я намовила сестру на такий крок. Нарешті я стала кидати слухавку – хай там робить, що хоче.
Квартири він продати без Ані не міг, тому бодай в цьому плані можна було бути спокійною. Аня вже 5 років за кордоном. І не думає повертатися додому. І сама не вірить, як могла раніше так жити. З уривків фраз я розуміла, що там у неї знайшлося багато прихильників і що за одного вона навіть хоче вийти заміж. Кілька разів ми зустрічалися в іншому місті, щоб нас не бачив Ігор. Аня так розцвіла! До неї повернулася її колишня краса. Я дуже за неї раділа.
– А як там Ігор? – все ж таки поцікавилася сестра.
Я їй чесно розповіла про все, що знаю. Він почав приводити жінок. Але жодна так і не захотіла залишатися з ним надовго.
– То тільки я була такою, що все терпіла, – зітхнула Аня.
Я дуже хвилювалася, що вона надумає його рятувати. Але Аня почала показувати мені фотографії зі своїм нареченим.
А рік тому я поїхала до неї на весілля. Її чоловік Кароль оточив мене такою турботою, ніби це я була його сестрою. Я залишилася погостювати ще тиждень. А сталося так, що зупинилася в них назавжди. Так само, як колись і моя мама в мене.
Фото ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
