Того дня я відпросилась з роботи на кілька годин раніше. Одним словом не могла пояснити що не так, але місця собі не знаходила. Вийшла з ліфту і отетеріла. Двері моєї квартири було відчинено.
Проте, не відчинені двері мене здивували, а те, що на порозі квартири стояли величезні чорні сміттєві пакети. Переступивши поріг і обережно обійшовши все, що стояло поруч я пішла углиб квартири. З шафи у нашій кімнаті чоловік зосереджено виймав свої речі і складав швидко до ще одного пакету.
— Ти? – мовив розгублено і трішки ніби зніяковівши. – Так рано? Я не чекав.
Якщо чесно, я навіть не знала що йому на ту репліку відповісти. стояла і дивилась по черзі то на нього. то на пакет на підлозі. А чоловік прослідкувавши за моїм поглядом сказав:
— Не думав, що в мене аж так речей багато. За пів години мав впоратись, а розтягнув збори на три. Тут не легковик – бус потрібен, аби все вивезти.
— Куди вивезти? – нічого не зрозуміла з його слів я.
— Я йду. Давно хотів, але чекав коли підростуть дівчатка. Ніхто не винен, немає в мене іншої, просто… сім’я це не моє. Я так більше не можу. Все, досить з мене.
Я мовчки дістала великий дорожній чемодан з яким ми їздили на відпочинок і теж почала складати свої речі з шафи. Чоловік постояв трішки, щось ще вкинув у свій пакет. але зрештою не витримав і запитав:
— Ніно, навіщо тобі чемодан, ти їдеш кудись.
— Мене все дістало, – несподівано для себе загорланила я, – Щодня одне і теж, вічні неприємності, діти, дистанційне навчання. негаразди на роботі. З мене досить. Якщо на те вже пішло – я теж іду. З мене досить.
Потрібно було бачити обличчя чоловіка. Він щось почав мені говорити про те, щоб я не влаштовувала сцен, про те, що саме він іде, але побачивши. що я не спиняюсь і вже виношу свої “пожитки” з ванної, нарешті заговорив про дітей і про те, що я повинна бути відповідальною і сильною заради них, адже я мама і повинна, повинна. повинна…
— От ти і будь дорослим, відповідальним і сильним. А я пішла. – сказала і гримнула дверима.
Якщо чесно, то я не знала куди саме маю йти і чому. Довелось обдзвонювати подруг і проситись на кілька днів пожити. Зателефонувала старшій донці і попросила не розповідати татові про мій дзвінок, пояснила, що скоро повернусь, а поки потрібно так.
Минув тиждень і чоловік приїхав мене забирати від подруги в якої я жила. По дорозі додому ми довго розмовляли. Всередині кожного з нас накопичилась втома, розгубленість і невпевненість у завтрашньому дні, але ми розучились розмовляти одне з одним потонувши у щоденній суєті.
Ми разом, сім’ю збережено. Про той випадок намагаємось не згадувати. Все частіше усі разом ходимо кудись аби розвіятись: театр, кіно, кафе, або просто гуляємо з дітьми в парку, допомагаємо в найближчому волонтерському центрі. Зрозуміли, що сидячи в квартирі не витримаємо.
23,11,2022
Головна картинка ілюстративна pexels.
