Того дня я зателефонувала додому, аби просто побазікати із донькою. Я саме гроші передала і очікувала почути, що вона там собі придбала, чи планує купити, аж у неї новина. Щаслива і радісна вона мені видихнула у трубку: “Матвій повернувся, ми їдемо у місто, погуляємо із дітьми і якраз путівки придбаємо на відпочинок”. Мені повітря забракло, адже після усього що було, я точно такого не чекала

Того дня я зателефонувала додому, аби просто побазікати із донькою. Я саме гроші передала і очікувала почути, що вона там собі придбала, чи планує купити, аж у неї новина. Щаслива і радісна вона мені видихнула у трубку: “Матвій повернувся, ми їдемо у місто, погуляємо із дітьми і якраз путівки придбаємо на відпочинок”. Мені повітря забракло, адже після усього що було, я точно такого не чекала.

От, як я раділа і тішилась на весіллі доньки, так оце сивію восьмий рік від того шлюбу. Матвій – зять мій, дуже приємний у спілкуванні і харизматичний парубок. На нього дівчата завжди увагу звертали, але обрав він мою Маринку.

Так, я мама своїй доньці, але ж очі теж маю. Мене дивувало щиро. як він пройшов повз отих красунь, що мліли йому у слід, а зустрічатись почав із Маринкою. Собі пояснила що не варто на світ вродливою з’являтись, головне – щасливою. Так себе втішила і повірила у казку, а даремно.

Жити я спочатку молодих у власне житло впустила, але коли поїхала на заробітки, ми узяли на виплату двокімнатну квартиру. Маринка із Матвієм почали там собі хазяйнувати, з’явився у мене перший онучок.

Саме тоді, після появи малого, я й помітила сум в очах своєї дитини. Я те списувала на недосип, адже дитина мала, а чоловік на роботі постійно. Чогось думалось мені різного, але не те, що у зятя на другому році життя подружнього, уже й любка з’явиться.

Він пішов якраз тоді, як онуку рік виповнився. Наговорив багато неприємного донці моїй і голосно грюкнувши дверима викреслив і сина і дружину з життя.

Довго потім речі свої забирав. Ділив, навіть виделки. Авто, що я придбала і те йому відійшло, віддав якихось двісті євро, типу половину вартості, а залишок сказав що потім поверне.

Ну, але вже збулись, перехрестились і жили собі далі: я на заробітках, а донька вдома з дитиною. Та от за рік мій зять стоїть на колінах перед Маринкою і хлипає: “Прости. Біс поплутав, ти єдина і неповторна. Прийми знову”.

Маринка звісно ж двері відчинила, адже кохала свого чоловіка і чекала тієї миті дуже. А уже за дев’ять місяців я приїхала знайомитись з онучечкою.

Зять був до дружини уважним, з дітками гарним татом, то я й ні слова йому про минуле не казала, хоч гіркі спогади і спливали час від часу.

Поїхала на заробітки і вже з подвійною силою стала допомагати донечці, бо ж вони уже вирішили справу свою відкрити, а ще ж кредит за квартиру і двоє діток.

Та ж за три роки – на тобі: зять мій з дому не пішов. Донька моя сама його виставила. Знайма розповіла про те, що у Матвія була інша, більше того, для неї він орендував окрему квартиру.

Мене особливо останнє вразило, адже саме я передавала щомісячно велику суму для них. Зять незмінно брав шістсот євро на те, аби придбати чи то товар, чи нове обладнання, а виходило що гроші йшли геть на інше.

Маринка цього разу, навіть на розлучення подала і знати про нього нічого не бажала. Я була рада і підтримувала свою дитину в усьому. Єдине – шкодувала грошей, які вклала у справу, яка залишилась зятю, бо ж усе на нього було оформлено.

І от, тепер моя доня знову у ту саму річку:

— Мамо, не починай. – говорить вона мені, як тільки чує, що я торкаюсь теми її шлюбу, – Він розкаявся і дуже хоче справжньої сім’ї. Та й життя його навчило – грошей не стало і та його за двері виставила. Тепер він добре розуміє, де його щастя і що яскрава обгортка, то не все.

Мені сльози на очі від почутого, бо ж зять повернувся у квартиру доньки навіть без речей – усе пустив за вітром. Останні гроші, які я передала Маринці, вона витратила на те, аби його одягнути на літній сезон. Уже й авто вони придбали із відкладених нами євро, бо ж стара машина, яку я свого часу дарувала, ремонту не підлягає.

Дівчата хитають головами і радять мені припинити усе це раз і назавжди – виставити доньку із сім’єю із тієї квартири і не допомагати якийсь час:

— Тільки тоді побачить твоя Марина, що то за любов у її Матвія. Не тягни, якщо хочеш доньці щастя. Краще раз так зробити,  аби дитина твоя щастя мала.

Не знаю, як мені тепер бути. Мені шкода доньки, шкода онуків, але й шкода своїх трудів, які донька от так просто спускає на того Матвія.

От як же бути, підкажіть?

You cannot copy content of this page