Того дня за сімейним столом зібралася вся наша велика родина. Моя мама була дуже щаслива бачити усіх ось тут разом. Постукавши ложкою по тарілці вона стала до слова: “Бог дав мені трьох прекрасних дітей. Дітки ви між собою дуже дружні, Я хочу щоб так було і надалі, тож вирішила розпорядитись своїм майном”. Коли ж я почула волю матер і, вийшла з-за столу геть.
Не подумайте що ми чекали від моєї матері якогось там величезного спадку. Власне ми не від кого нічого не чекаємо, заробляємо все своїми руками, однак саме в цій ситуації прикро до сліз.
Я в шлюбі зі своїм чоловіком уже більше 20 років. Маємо двох дітей, старший студент, а молодша закінчує школу за кордоном.
Відколи ми одружилися наш сімейний бюджет ніколи не був тільки нашим. Моя мама не надто здорова, працювати змоги немає, тож третина того що заробляли ми віддавали їй.
Я – найстарша у сім’ї, хоч маю братів і сестер, але так повелося, що саме я опікуюсь матір’ю. Я й не проти оскільки у нас з чоловіком є кілька своїх магазинів. Зірок з неба не хапаємо, але придбали квартиру, збудували дім. Живемо не зазираючи до рук нікому.
А на мамин ювілей ми запросили до неї у дім усіх наших родичів. У найбільшій кімнаті поставила столи, їжу замовляли з ресторану. Могли б і у заклад який піти, однак мама ходити довго не може їй потрібно відпочивати, тож вдома було зручніше.
Ми сиділи перемовлялися було весело аж тут мама взяла слово. Говорила довго про те, як їй пощастило з дітьми, які ми в неї хороші, а потім сказала що вже зараз розпорядилася своїм майном.
Так от. Свою квартиру мама залишала моєму брату і сестрі. Мені окремо додала, що я ж маю все. Мені мама абсолютно нічого не хотіла залишити по собі. Хіба сказала що я повинна буду підтримувати своїх рідних навіть після тог,о як її не стане бо ж мені в житті пощастило набагато більше.
Ми з чоловіком так і оніміли. Брат з сестрою почали хлипати, дякувати маму. Казали, що ніколи не забудуть її доброти і що квартира її хоч і буде продана згодам, однак стане дуже великою допомогою їхнім сім’ям.
А я разом з чоловіком тихо вийшла за столу. Зрозумійте, мені не потрібні ні квартира, ні те що у ній є, мене вражає несправедливість.
Мама не поділила все що має на нас трьох ,вона проігнорувала мене і все залишила брату і сестрі. Так ,я б відмовилась на їхню користь не стала б успадковувати нічого, але мама про мене навіть не згадала.
Те, що ми заробили усе власним трудом. Те, що ми живемо трішки краще вфд рідні, те, що роками мамі допомагали раптом стало нам не плюсом. а якимось мінусом і ставилось у докір.
— Ви все маєте, вам нічого не потрібно.
Відтоді минуло три місяці. Мама не раз через друзів і знайомих просила аби я її відвідала. Хотіла поговорити, пояснити, чому так зробила, але в мені ніби щось зламалося.
Образа не дає дихати і переступати порогу квартири матері. Оті її слова бринчать у вухах і досі. “Вам нічого не потрібно, вам нічого не залишаю”.
Скажіть, невже нормально от так ділити дітей? Якщо одна досягла в житті чогось, так і залишати їй нічого не потрібно?
Головна картинка ілюстративна.