Того разу я чи не вперше в житті вирішила за себе постояти, хай, навіть і перед мамою рідною. Вона мене набирала разів зі сто, але я трубки не брала, лиш написала що зайнята і маю нагальну роботу. Аби ж знала тоді, чим усе мало скінчитись.

Так, останнім часом мої стосунки із мамою рідною були вкрай напруженими. Вірніше, вона ставилась до мене так, як ставилась до того сорок років, а от я сприймала те все вже зовсім інакше.

— Олю, – згадую її слова, – навчатись у тебе не вийде. Сестра твоя закінчує одинадцятий клас, там випуск і інститут. Ти ж розумієш, що у неї трішки краще із навчанням, а ти все двійки носиш. Я не зможу двох студентів забезпечити, тож тобі випадає іти на роботу одразу після школи.

Знаєте, я тоді маму слухала і її слова, хоч і перекреслили усі мої мрії, однак, здались слушними. Я й у думках не мала того, що оцінки незадовільні у мене не через брак розуму, а через брак часу. Бо ж мамі зле було завжди, а я повинна була і до худоби піти, і в городі поратись, і дім у чистоті тримати, і піклуватись про приготування сніданків обідів і вечерь, а ще й сестра на мої руки з дитинства віддана була.

Сестра навчалась у інституті, мала студентське життя, зустрічалась із кавалерами, а я голови не могла підняти від роботи, бо ж мама узяла у хлів трьох биків і свиней, а ще влаштувала мене на роботу до до місцевого молокозаводу. А я й не противилась, бо ж знала, що у нас є студент і що треба мамі допомагати, бо ж вона у мене одна і хто, як не дитина рідна їй стане на поміч?

Заміж я вийшла проти волі матері, а коли їхала із її дому, то мали б її на місце вічного спочинку винести. Вона голосила, що я така і сяка, і що залишаю її у скруті і без допомоги, а вона не здорова, не дужа і взагалі – я то її найбільше у житті розчарування.

Але я вже зі своєї хати ходила до матері і робила все, як робила до того. Хіба не віддала усієї зарплатні, а лиш частину, бо ж чоловік мій дуже слідкував за тим і влаштовував сцени коли дізнавався, що я знову “з дому винесла для тих двох”.

Мені знадобилось аж 15 років прожити зі своїм Романом, аби він зумів мені своєю любов’ю донести, що я для мами є. Пам’ятаю, якою гіркою хвилею мене накрило розчарування. Бо ж і мама і сестра були для мене до того найріднішими, найліпшими і я все бігла думала для них і про них, а тут усвідомила, як усе виглядало насправді.

Я стала віддалятис від матері і сестри. Припинила жити їхніми негараздами, намагатись вирішити усі їхні питання. З подивом зрозуміла, що якщо завжди не бігти і не спішити по їхнім справам, то я маю і дім власний, і дітей прекрасних, і люблячого чоловіка. Нам стало вистачати грошей, і чи не вперше за останні роки ми поїхали на відпочинок сім’єю, а не віддала я все, що мала мамі, бо ж вона яка не здорова а мені соромно їхати кудись знаючи, що вона бідося вдома а не в санаторії.

Коли ж мама моя злягла, сестра прийшла мені під двері і голосила, що я, як старша ,зобов’язана стати на догляд неньки. От тільки я відмовилась тоді.

— Мама на тебе свою хату переписала, ти з нею усе життя живеш, вона тобі дітей виростила і не сором тобі сюди йти? Так, я буду допомагати тобі, але не перейму на себе всю роботу.

А вже через тиждень мама мене набирала разів зі сто на мобільний. Я знала, що того дня її виписують зі стаціонару, тому не мала наміру брати трубки. Що я мала нового почути? Напевне, буде проситись до мене, а чи зможу я відмовити? Якби ж мені знаття, що там відбувалось.

Виявилось, що сестра моя знайшла для матері “дуже хороше місце” і одразу зі стаціонару повезла її до старечого дому.

Не знаю, що було і як, але вже наступного ранку нам зателефонували і повідомили, що нашої мами немає.

Відтоді вже минуло два місяці, а я все ніяк не можу прийти до тями. Все прокручую у голові той день, мене з’їдає жаль і образа на саму себе.

Ну чого я не відповіла на ті дзвінки? Можливо, мама була б ще з нами?

Чи буде мені коли прощення за те, що я наробила?

Ольга К.