Тоді й вирішила, що треба зі свого життя викинути все старе, щоб туди увійшло щось нове і на таке велике свято як Різдво, я кинулася наводити лад в шафах.
Коли підійшла ще до батьківського гарнітуру «Калина», то аж зубами скрипнула – як я до такого докотилася, адже було у мене все в житті, а я от знову там, де й починала.
Поки перебирала речі, то й згадувала своє втрачене кохання.
Мій Богдан був справді Богом мені даний, чудо, а не чоловік: і роботящий, і добрий, і люблячий. З ним я почувалася, мов за кам’яною стіною.
Ми прожили п’ять років і за цей час він зумів започаткувати свій бізнес і мати з нього прибуток. Ми будували нашу власну хату, коли Богдана раптово не стало. Сказали, що таке буває.
Я була невтішна, якби хоч діти у нас були, а то Богдан все казав, що встигнемо головне на ноги стати.
Тільки думка про те, що його справа не має бути занехаяна, змусила мене встати і піти працювати. І машину навчилася водити, і курси бухгалтерські пройшла, і за експедитора, і за вантажника була.
Працювала вдень і ніч аби не думати про чоловіка.
Віктор був нашим постачальником, почав мені приділяти знаки уваги, залицятися і все так наполегливо з таким блиском в очах, що я подумала, що п’ять років без чоловіка, то таки забагато і треба думати про дітей.
Віктор сказав, щоб я ні про що не хвилювалася, він мені в усьому допоможе і візьме керівництво магазинами під свій контроль. А мені так захотілося побути просто коханою жінкою…
Десь через два роки стало зрозуміло, що не тільки майно є спільним, але й борги, Віктор був винен велику суму, бо грав.
Заради нього я продала все, навіть хату, яку будувала ще з Богданом, віддала йому всі гроші, а він зник. Виявилося, що то у нього був такий план.
Так я опинилася в батьківській хаті перед тими високими рипучими лакованими дверцятами, які тримали в собі ще мої речі, бо «пригодяться». Навіть моя шуба ще стояла в шафі.
– Як буде у тебе дитина, то й буде ходити, а що, річ дуже якісна.
Я уявила, як моя донька бігає в шубі під щось плямисте, певно гепарда. І знову сльози навернулися на очі. Що вже в моєму віці про таке мріяти?
– Мамо, а ти вмієш здивувати, – вигукнула я, коли на самому верху знайшла свої ще шкільні зошити.
Тут були й табелі успішності, відкритки, які я їй робила на свята, і була моя анкета. Я стала переглядати, що ж я колись там писала і очі мої заблищали. Я виводила червоним олівцем: «Я люблю Сашу», далі серденька і плюски, як годиться.
Він мені справді дуже подобався, я писала йому записки і передавала на уроці, тільки не про свою симпатію, а щось типу, Саша плюс жаба… А він мені такі ж самі, тільки Оля плюс пуголовок…
Раптом під вікном заспівав тоненький голосочок про ту саму «Нову радість» і я подумала, що це знак і варто таки впустити в двері добру звістку.
На порозі тупцював … Саша.
– Привіт, привіз своїх трохи поколядувати. Хочу аби запам’ятали трохи нашу коляду.
– Так, звичайно, як ти?
– Та от, приїхав до батьків, буду тут жити, а діти, як захочуть, то хай приїжджають.
І так сталося, що він сам і я сама, та й ми якось так зійшлися. Спочатку я ще не могла повірити, що стану мамою, а потім вже не стримувала в собі радості. Чоловіка колишнього таки знайшли, дещо з грошей вдалося забрати, а інше буде мені віддавати протягом всього життя. Так, що нова радість в моєму житті таки сталася.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
