fbpx
Історії з життя
Того вечора Карина бігла на побачення трохи засмучена. Подруга розповіла, що Артем уклав парі з друзями, що зможе закохати в себе будь-яку дівчину в селі, а вибір впав на неї, тому що хлопці вважали гордячкою, неприступною фортецею. Недарма

Білопінно цвітуть вишні.

Ще вчора вони сором’язливо розкривали пелюстки, а сьогодні просто заполонили цвітом! Гнуть свої пишні віти стрункі наречені, ніби тонкою фатою вимереженою з інею покриті, кланяються матінці-землі, просять благословення на щедрий урожай. Цвітуть вишні. Ніби білою ковдрою накрило невелике містечко. А їхній незрівнянний тонкий аромат пливе невидимкою у повітрі, бентежить розум і змушує думками повернутися у минуле. Господи, як же швидко час летить. Так швидко, що, пригадуючи молодість, інколи навіть і сумнів виникає, а чи було то все насправді.

Карина милувалася заквітчаною вулицею крізь віконне скло. День видався насиченим подіями. Сьогодні зустрічалася з кумами, разом ходили до місцевого ресторану, аби проконтролювати, як йдуть приготування до весілля. Все ж для Карини подія важлива. Син близьких друзів, її хрещеник, на весільний рушник збирається стати. Карина не приїхала додому на Великдень. Одвічні справи, яким іноді здається не має ні кінця, ні краю. А тут така подія. Гріх проігнорувати. Щоправда, чоловік та діти залишилися в місті.

За матеріалами – “Є”.

Пообіцяли приїхати в переддень святкування. Милувалася краєвидом. Таки надзвичайно цвіли вишні. На клумбі у променях втомленого сонця палахкотіли ранні тюльпани червоним, жовтим, фіолетовим, багряним. І раптом краєм ока Карина помітила стару черемшину, що розпустила свій ніжно-рожевий квіт. Вона ніби загубилася, притаїлася серед вишень-наречених. Ніби ховалася від людських очей, сподіваючись вберегти свою красу надовше.

Карина, крикнувши матері з коридору, що йде прогулятися, поспішила на вулицю. Сонце уже ховалося за обрієм, розфарбувавши небо у червоні та рожеві тони. На вулиці було тихо, так тихо, що чутно було як гудуть хрущі та шумлять одвічні бджілки-трудівниці. Карина підійшла до черемшини. І вдихнула п’янкий аромат. Поруч ріс абрикос, котрий уже перецвів та дав змогу красуватися вишням. Яблуні тільки бубнявіли, не наважуючись створювати конкуренцію. Карина прихилила гілочку черемшини і зарилася лицем у повні китяги. Щось сталося з її серцем. Защеміло. А на очі навернулися сльози. Вдихала аромат кохання. Того, яке почалося і закінчилося двадцять років тому.

Тоді також цвіли вишні. Рожеві абрикоси вже облетіли, а цвітіння яблунь ще було попереду. Вишні квітнуть найпишніше і облітають особливо сумно. Але тоді вони квітли…

Карина уже й не пам’ятає про що тоді говорила з Артемом, коли, тримаючись за руки, стояли під цією черемшиною, куди юнак щовечора поспішав на побачення і, куди на крилах кохання летіла вона, лише вгледівши силует коханого. Їхні трепетні та ніжні почуття розпускалися поступово. Вони жили на сусідніх вулицях, знали одне одного все життя. Карині здавалося, що вона кохала Артема скільки себе пам’ятає, ще з малечку. А він?. Старший на сім років, доросліший, мудріший. Сама не знала, як вдалося заволодіти його увагою, бо ж ще ж зовсім недавно Артем ходив попід руки з іншою. Навіть чутки ходили, що у Артема з Катериною незабаром весілля. А тут, як грім серед ясного неба, юнак став приділяти знаки уваги саме їй, запрошувати на побачення та шепотіти слова кохання, що манили, як запах черемшини.

Того вечора Карина бігла на побачення трохи засмучена. Подруга розповіла, що Артем уклав парі з друзями, що зможе закохати в себе будь-яку дівчину в селі, а вибір впав на неї, тому що хлопці вважали гордячкою, неприступною фортецею. Недарма. Бо всі, хто намагався залицятися чи пропонував провести додому, отримували безжалісну відмову. А як могла бути прихильною ще до когось, коли серце належало йому, одному-єдиному.

– Ти засмучена? – запитав Артем і стиснув у своїх міцних долонях її руку. – Розкажи, хто тебе образив? – він так дивився на неї, що здавалося торкається глибин душі. Не хотіла брехати. Вирішила, що краще одразу розставити усі крапки над «І».

– Чула, що ти на два фронти працюєш. Встигаєш і до Катрі, і до мене. – випалила на одному подиху і відвернулася у бік.

Артем двома пальцями взяв її за підборіддя і змусив дивитися йому в обличчя.

– Я тебе кохаю. Тебе! А з Катею ми розійшлися. Ти ж знаєш, які у неї пріоритети. Не кохання хоче, а штамп у паспорті… А ти інша. Розумієш, що чоловік перед тим, як створити сім’ю мусить міцно стати на ноги. Карина кивала. Розуміла, що немає куди квапитися. У них ціле життя попереду. А зараз слід насолоджуватися молодістю, свободою, весною.

– Ходімо, – Артем встав з лавки. – Я тобі доведу, що кохаю. – А коли Карина покірно підвелася, зламав кілька гілочок черемшини і вручив дівчині.

Мовчки йшли вузенькими вуличками, де цегляні котеджі межували з убогими мазаними хатами із дерев’яними прихатками. Але вишні цвіли однаково пишно в усіх маленьких садочках. До синього квітневого ясного неба вже було додано трохи бузкової вечірньої барви. Було тихо, трохи ніяково і невимовно сумно.

Друзі лишили йому ключа від напівтемного прихатку під вишнею. Ключ легко увійшов до іржавої щілини, легко повернувся, і вона увійшла за ним до незнайомої кімнати. Низька стеля, стіл біля вікна, несподівано гарна старовинна книжкова поличка, дерев’яні гачки на стіні, на яких висять речі, бо шафи не було, два ліжка, одне з них демонстративно заслано свіжою постіллю. Такі дрібниці закарбувалися у пам’яті, а от те, що було потім не залишило нічого, окрім гіркоти і запаху отого скромного букету із черемшини.

А потім… потім… Ні, йому нічого не відмовила, і він усе зробив не зашвидко й не задовго. А коли після всього Карина взяла його руку і притулила до своєї щоки, він чомусь м’яко, проте рішуче вивільнив руку. Додому він її провів. І чмокнув. Поспішно відкланявся і залишив стояти під вишнею, яка хилила повні віти додолу.

Уночі здійнявся ураган. Шалений вітер налетів, закружив, завертів, ніби чужу наречену хотів вкрасти вишневий цвіт. Зривав фату із тендітного гілля. Зривав, ніби хотів розтоптати, залишити незахищеною. І йому таки вдалося. На ранок вишні тягнули свої крони до сонця, аби розправити віти уже в зеленому гіллі. А вітер подався по світах, огортати інші квіти. Як і Артем, котрий того ж вечора не прийшов на побачення, а в клубі не відходив від Катерини.

Плакала під весняним дощем обкрадена вишня. Плакала Карина, хололо дівоче серце, черствіла від образи душа.

…Вдихнула аромат черемшини. Аромат її першого кохання й розчарування. Стільки років пройшло, а Карині і досі неприємно те згадувати. Артем таки одружився з Катериною, а вона через п’ять років вийшла заміж за одного з його приятелів. Кохання не було, але була довіра та повага, було відчуття затишку і надійності. А любов прийшла. Тільки не шалена, а зовсім-зовсім інша. Та Карина ніколи не шкодувала про те, що так сталося, навіть перестала запитувати себе, а як би склалося життя, якби таки спробувала боротися за Артема.

Він нечутно підійшов. Легко і невимушено вимовив «Привіт» і від звуку його голосу Карина аж підстрибнула. Довго свердлили одне одного поглядом. Нарешті вона кивнула замість словесного привітання. Хотіла піти, та він зловив її за руку.

– Не тікай. Давай поговоримо. Ти як? Тобто, як живеш? – Його голос не змінився. А от він сам… Постарів.

Посивіли скроні. Глибокі зморшки з’явилися на чолі. Та й погляд був іншим.

– Нормально живу. Так, як усі, – Карині хотілося швидше втекти, а тому відповіла коротко

– Не кажи. Моя дочка від тебе у захваті, читає твої книги, стежить за твоєю колонкою. Ти – відома людина.

– Ха, насмішив. Я звичайна. Така, як усі. Просто займаюся справою, яка мені до душі. А в тебе як справи? – з ввічливості запитала.

Артем підійшов ближче. Занадто. Притягнув до себе. Вона трохи відхиляється назад, здіймає очі на нього, і він не відводить своїх, хоча йому не по собі. Потім каже:

– Нічого кращого в моєму житті не було…

Карина розуміє, до чого він веде. Та зараз вона не хоче ворушити минуле. Нічого не змінити. Виривається і йде геть, не озираючись. Коли за нею брязнули двері, і жінка усвідомила, що вона уже в своїй кімнаті – нарешті, дозволила собі розслабитися. Опанувавши себе, підійшла до вікна. Артем присів на стару лавку під черемшиною. Вітер гойдав білосніжними вітами, ніби знову хотів їх осипати.

Чи здогадувалася Карина, що Артем згадував той їхній день, в який для нього все відбулося так добре, що не вистачало слів, аби це передати… Хотів забути, а не забувалося. І досі не забулося! Детально пам’ятає кожну хвилину, кожен жест. А чи знала Карина, що, відколи її ім’я стало на слуху, він пильно стежить за тим, як вона живе. Потай читає, що вона пише, і задумується, що все, чого вона досягла, це тільки заради того, аби довести, що вона не найгірша, що вона вартує набагато більшого, ніж він її оцінив.

Чи здогадується Карина, що він рахував ті весни, коли приходив час і розквітали й облітали абрикоси, щоб поступитися місцем вишням, які вмить облітали, щоб настав час яблунь, які квітнуть трохи довше…

Чи знала Карина, як хололо його серце, коли дружина Катерина не раз казала:

– Я обожнюю нашу Орлову! Така розумна жінка! Жоден чоловік не може її покласти на лопатки!

Чи знає, що потім щодня Артем згадував її, щиро шкодуючи, що так бездарно повівся з нею.

Карина помітила, що Артем йде. За кілька хвилин чоловік зник за поворотом. Тоді двадцять років тому вона все вдивлялася через вікно на вишні, на стару черемшину, таки сподіваючись, що Артем повернеться. Він не прийшов. Карина запам’ятала, що сказала їй мама, коли помітила, як дочка мовчки ковтає сльози. Мама підійшла, поклала руку на плече і промовила: «Цвіт опав. Та прийде весна, і вишні знову розцвітуть».

Задзвонив телефон. На дисплеї висвітлилося ім’я чоловіка. Карина декілька хвилин спілкувалася з благовірним. Він говорив про те, коли приїдуть і розповідав, як пройшов день у нього і дітей. Коли закінчила розмову ще раз визирнула у вікно. Цвіт із вишень уже покривав килимом землю. Лише тепер зрозуміла, що тоді мала на увазі її мама. Життя на чернетку, як би то прикро не було, не пишеться. Нічого не виправити і не змінити. Та якби там не було, а на другий рік прийде весна, і вишні знову розквітнуть…

Автор – Анжела ДЗИЦЮК.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

Фото –pixabay.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!