— Андрію, ти серйозно зараз кажеш, що ми залишимо все це тут і завтра влаштуємо свято, ніби я взагалі не існуу?
Я стояла в дверях вітальні, тримаючи в руках сумку з роботи, і дивалася на розкладений посеред кімнати стіл, купи коробок з декоративними стрічками, банерами й паперовими квітами.
Софія, дочка Андрія від першого шлюбу, саме розпаковувала велику коробку з різнокольоровими гірляндами, а мій чоловік допомагав їй розвішувати першу смужку над вікном.
Андрій обернувся до мене з тією своєю фірмовою посмішкою, якою він завжди намагався роззброїти будь-яку ситуацію.
— Олено, ти вже вдома? Чудово! Ми з Софією трохи підготувалися до завтра. Дівчинка так чекала цього дня.
Софія підняла голову й радісно помахала мені рукою.
— Тітонько Олено, дивись, які гарні літери! Тут буде написано «З днем народження, Софія!» Великими-великими!
Я поставила сумку на підлогу й повільно зайшла до кімнати. Серце калатало так сильно, що я чула його в скронях.
— Андрію, — сказала я якомога спокійніше, — я пам’ятаю нашу останню розмову. Я чітко сказала, що не хочу, щоб це свято відбувалося в моїй квартирі. Ти чув мене?
Він зітхнув, ніби я була примхливою дитиною, яка не розуміє простих речей.
— Олено, ну ти ж не будеш проти дитини? Софія вже всім розіслала запрошення, гості підтвердили, ми з Наталею все узгодили. Скасувати тепер — це буде катастрофа для дівчинки.
— Катастрофа для дівчинки, — повторила я тихо. — А те, що я сказала «ні», для тебе не катастрофа?
Софія завмерла з гірляндою в руках і подивилася на батька великими очима.
— Тату, тітонька Олена не хоче?
Андрій швидко присів до дочки й обійняв її за плечі.
— Не хвилюйся, сонечко, все буде добре. Тітонька Олена просто втомилася з роботи, зараз відпочине й передумає.
Я відчула, як у горлі стискається. Він навіть не дивився на мене, коли це казав. Ніби я була меблями, які можна переставити, якщо заважають.
— Андрію, — мій голос став твердішим, — заберіть усе це й ідіть. Зараз.
Він нарешті підвівся й повернувся до мене обличчям. Посмішка зникла.
— Ти хочеш, щоб я забрав дочку й пішов? Через якийсь дурний каприз?
— Це не каприз. Це моя квартира. Я купувала її сама, до нашого шлюбу. Я плачу за неї, я тут живу. І я не давала згоди на те, щоб тут було тридцять гостей із дітьми.
— Але ми ж сім’я, Олено! — він розвів руками. — У сім’ї не питають дозволу на кожну дрібницю.
— У сім’ї поважають одне одного, — відповіла я. — А ти мене не поважаєш. Ти вирішив усе сам, із Софією, з Наталею. Мене просто поставили перед фактом.
Софія тихо всхлипнула й притулилася до батька. Андрій погладив її по голові й подивився на мене з докором.
— Бачиш, що ти робиш? Дитина плаче через тебе.
— Дитина плаче через тебе, — сказала я. — Бо ти навчив її, що можна брати чуже без дозволу, якщо дуже хочеться.
Він різко видихнув повітря.
— Знаєш що, Олено? Якщо ти така, то забирай свою квартиру й живи в ній сама. Ми підемо.
— Так і зробіть, — відповіла я й відчинила двері вітальні навстіж. — І заберіть усі речі.
Він подивився на мене довго, ніби чекав, що я пожартую чи розсміюся. Але я стояла й тримала двері. Тоді він взяв Софію за руку, і вони пішли до передпокою.
Я чула, як він допомагає їй одягнути куртку, як тихо шепоче щось заспокійливе. Двері зачинилися тихо, без грюкання. І я залишилася сама.
Але щоб зрозуміти, як ми дійшли до цього моменту, треба повернутися трохи назад.
Я завжди любила свою квартиру. Це була моя перша велика покупка — трикімнатна на тихій вулиці в центрі Києва, з високими стелями й великими вікнами.
Я купила її за рік до знайомства з Андрієм, коли ще працювала в рекламному агентстві й економила кожну копійку. Квартира стала моїм притулком: сюди я поверталася після довгих робочих днів, тут читала книжки на балконі, тут влаштовувала вечері для подруг. Це було моє місце, де я відчувала себе повністю собою.
З Андрієм ми познайомилися на корпоративі однієї компанії, де я робила проєкт. Він був розлучений, виховував дочку Софію по вихідних і через тиждень.
Мені сподобалася його впевненість, почуття гумору, те, як він розповідав про свою роботу архітектора. Ми швидко зблизилися. Через рік він запропонував поженитися, і я погодилася.
Він перевіз свої речі до мене — не багато, кілька коробок одягу й книжок. Ми не укладали шлюбний договір, бо я тоді думала, що любов усе вирішує.
Спочатку все було добре. Софія приходила на вихідні, ми разом гуляли в парку, їли морозиво. Дівчинка була чемною, трохи сором’язливою, любила малювати.
Я не намагалася замінити їй маму — Наталя була активною мамою, забирала Софію в будні, водила на англійську й танці. Я просто була тітонькою Оленою, яка пече піцу й дозволяє дивитися мультфільми до пізна.
Але з часом я почала помічати, що Андрій сприймає мою квартиру як спільну без жодних умов. Він запрошував своїх батьків на обід, не питаючи, чи мені зручно.
Переставляв меблі, бо «так краще». А коли Софія почала приходити частіше — Наталя поїхала на пів року працювати за кордон за контрактом, — квартира стала для дівчинки другим домом.
Я пам’ятаю той вечір чітко. Повернулася з роботи втомлена — ми здавали великий проєкт, я цілий день була на ногах. У руках тримала пакет із продуктами на вечерю. Відчинила двері — і одразу почула голоси з кухні. Веселі, жваві.
— Тату, дивись, які банери я знайшла! Тут можна надрукувати моє фото велике, щоб усі бачили!
— Класно, доню! А скільки друзів ти хочеш покликати?
— Усіх із класу — це дванадцять. І ще з танців — п’ятеро. І сусідських дітей. І родичів. Буде багато!
Я тихо поставила пакет і підійшла ближче. На кухонному столі лежали роздруківки з сайтів із дитячими святами: яскраві арки з кульок, фотозони, аніматори в костюмах.
Андрій стояв поруч із Софією й уважно розглядав картинки.
— Олено, ти вдома! — він обернувся з посмішкою. — Ми тут із Софією плануємо її день народження. Покажи Олені, що ти вибрала.
Дівчинка радісно простягнула мені аркуш із фотографією великої фотозони у вигляді замку.
— Мені ось ця подобається найбільше! І ще можна запросити аніматора-принцесу!
Я мовчки переглядала картинки. Всередині все стискалося. Вони планували велике свято. У моїй квартирі. І навіть не подумали спитати.
— Багато гостей, — сказала я спокійно. — Де ви плануєте всіх розмістити?
— Тут же просторо! — Андрій розвів руками. — Вітальня велика, можна поставити столи, стільці позичити в моїх батьків.
Софія закивала.
— І в моїй кімнаті можна зробити зону для ігор! Я хочу, щоб подружки зі мною фотографувалися.
Я відчула, як тепло приливає до обличчя.
— А мене ви спитати забули?
Андрій здивовано підняв брови.
— Олено, ну ти що? Це ж день народження дитини. Звісно, ми святкуватимемо вдома.
— Вдома, — повторила я. — Але це моя квартира, Андрію. Я не давала згоди на те, щоб тут було велике свято з купою людей.
Він усміхнувся, ніби я жартувала.
— Ти ж не проти Софії? Вона так чекає.
— Я не проти Софії. Я проти того, що ви вирішили все без мене.
Софія подивилася на мене здивовано.
— Тітонько Олено, а ти не хочеш, щоб у мене був гарний день народження?
Я зітхнула.
— Хочу, Софієчко. Але це можна зробити в кафе чи в ігровій кімнаті. Там є все готове — і місце, і аніматори.
Андрій похитав головою.
— Навіщо витрачати зайве, якщо вдома затишно й безпечно?
— Бо це моя квартира, — відповіла я. — І я хочу, щоб у ній було тихо й спокійно.
Він тільки плечима знизав і повернувся до дочки.
— Не хвилюйся, сонечко. Все буде, як ти хочеш.
Того вечора ми більше не говорили на цю тему. Андрій відвіз Софію до Наталі, яка саме повернулася з відрядження, а я залишилася сама. Ходила по квартирі й уявляла, як тут бігатимуть діти, як стоятимуть столи, як звучатиме гучна музика. Мій притулок перетворювався на майданчик для чужого свята.
Наступні тижні Андрій продовжував планувати. Я чула уривки телефонних розмов: «Так, Наталю, ми влаштуємо вдома… Олена трохи нервує, але передумає… Торт великий замовимо… Аніматора на три години…»
Я кілька разів намагалася поговорити.
Одного вечора, коли Софія не було, я сіла навпроти нього на кухні.
— Андрію, я серйозно. Я не хочу цього свята тут.
Він відірвався від телефону.
— Олено, ти перебільшуєш. Це один день. Дитина має пам’ятати гарний день народження.
— А я маю пам’ятати, що мене не спитали.
— Ти ж не будеш такою егоїсткою, — сказав він тихо, але з докором. — Софія тебе любить.
— Я її теж люблю. Але це не означає, що я маю відмовитися від власного комфорту.
Він тільки зітхнув і пішов у вітальню дивитися телевізор.
Я зрозуміла: він просто чекає, що я здамся. Як завжди здавалася в дрібницях — коли він запрошував друзів без попередження, коли переставляв мої речі, коли вирішував, куди поїдемо у відпустку.
Але цього разу я не здалася.
І ось настав той день — за добу до свята. Я повернулася раніше, бо відчувала, що щось буде. І не помилилася. Коробки, столи, гірлянди — все вже було в квартирі.
Після того, як вони пішли, я довго сиділа на дивані. Потім встала й почала виносити все до передпокою — акуратно, щоб нічого не пошкодити. Складений стіл, коробки, пакети зі стрічками. Все, що вони принесли.
Коли вітальня знову стала моєю — чистою, тихою, знайомою, — я відчула дивне полегшення. Ніби скинула важкий рюкзак, який носила роками.
Телефон задзвонив. Андрій.
— Олено, ти справді хочеш, щоб ми не повернулися?
— Так, — відповіла я спокійно. — Поки ти не зрозумієш, що мої кордони — це не примха.
— А якщо я не повернуся взагалі?
— Тоді я подам на розлучення.
Він мовчав довго.
— Ти серйозно?
— Абсолютно.
Він поклав слухавку.
Я пішла на кухню, заварила собі чай і сіла біля вікна. За вікном Київ жив своїм життям — машини їхали, люди поспішали додому, десь сміялися діти.
А я сиділа в своїй тихій квартирі й вперше за довгий час дихала на повні груди.
Мені було боляче. Я любила Андрія. Люблю й досі, мабуть. Але любов не має бути жертвою власної гідності. Я не хотіла бути тією жінкою, яка завжди поступається, щоб «зберегти сім’ю». Я хотіла бути собою — у своїй квартирі, зі своїми правилами, зі своєю тихою радістю.
Наступного дня я зустрілася з подругою в кафе. Розповіла все.
— Ти молодець, — сказала вона. — Багато хто б проковтнув.
— Я ковтала довго, — відповіла я. — Але більше не можу.
Вдома я прибрала останнє — викинула порожні коробки, протерла підлогу. Квартира пахла свіжістю й моїм улюбленим ароматом для дому — лавандою й лимоном.
Ввечері прийшло повідомлення від Андрія: «Ми святкуємо в кафе. Софія спочатку засмутилася, але зараз уже радіє. Дякую, що не зіпсувала їй день».
Я посміхнулася. Він усе ще не зрозумів головного. Але це вже не моя проблема.
Я лягла спати в своїй великій ліжку одна. І вперше за багато місяців заснула без напруги в плечах.
Може, колись Андрій зрозуміє. Може, ми зможемо поговорити по-новому. А може, ні. Але я вже не боюся бути сама. Бо я знову господиня свого життя. І це відчуття дорожче за будь-який компроміс, який з’їдає тебе зсередини.
Головна картинка ілюстративна.
