Ми зустрілися на практиці в таборі і не могли відвести один від одного погляду. Почали зустрічатися одразу після повернення до міста. Це був той щасливий час, коли кожен вечір здається початком чогось великого. Ми гуляли парками, він проводжав мене додому, і ми годинами розмовляли про все на світі — від моєї майбутньої магістратури до його планів у програмуванні. Артем був надійним. Поруч із ним я відчувала, що все в житті складається саме так, як має бути. Ми вже планували наше спільне майбутнє, обговорювали, де будемо жити після закінчення навчання. Це було тихе, спокійне щастя, яке, здавалося, ніщо не могло похитнути.
Того вечора я була вдома сама. Пролунав дзвінок у двері. Я подумала, що це Артем вирішив зробити сюрприз, але на порозі стояли дві жінки. Одну я впізнала — це була Вікторія, мати Артема. Іншу, невисоку жінку з тривожним поглядом, я бачила вперше.
— Добрий вечір, Романіє, — сказала Вікторія. Голос її був сухим і діловим. — Нам треба з тобою поговорити.
Я запросила їх до кухні, поставила чайник, але вони навіть не сіли.
— Ми прийшли попросити тебе залишити Артема в спокої, — одразу почала друга жінка. Її руки тремтіли, вона міцно стискала свою сумку.
Я завмерла з горнятком у руках. Мені здалося, що я щось не так почула.
— Перепрошую? — перепитала я.
— Розумієш, — підхопила мати Артема, — є обставини, сильніші за симпатію. У Ірини донька, Катя. Ти її знаєш, Артем з нею виріс. Вона дуже хвора.
— Я чула, що Катя часто нездужає, — відповіла я, намагаючись зберігати спокій. — Але до чого тут ми з Артемом?
— Лікарі кажуть, що їй залишилося зовсім небагато, — Ірина витерла очі хустинкою. — Три, може, чотири роки. Вона з дитинства любить лише Артема. Він — її єдина радість. Ми хочемо, щоб вона прожила ці останні роки щасливою.
— Ви пропонуєте, щоб Артем одружився з нею через жалість? — я не вірила своїм вухам. Це звучить як сценарій поганої мелодрами, а не реальне життя.
— Це не жалість, це обов’язок, — відрізала Вікторія. — Вони як рідні. Ти ще молода, гарна, знайдеш собі когось іншого. А у Каті немає часу. Ми вже все вирішили між сім’ями. Не заважай їм.
Вони пішли, залишивши по собі важкий запах крапель та якусь липку безвихідь. Я сиділа на кухні й чекала на Артема. Весь цей час я думала про те, що це якась помилка. У наш час такі припущення перевіряються, шукаються способи лікування.
Мені це здавалося маніпуляцією, яку вигадали дві жінки, що хотіли поріднитися і злити капітали своїх родин.
Коли прийшов Артем, він виглядав так, ніби на його плечі поклали бетонну плиту. Ми стояли в коридорі під тьмяним світлом лампи.
— Вони були в тебе? — тихо запитав він.
— Були. Артеме, ти ж не віриш у все це? Це звучить абсурдно. Яка хвороба? Які три роки?
— Мати каже, вони їздили в столицю. Ніхто не дає гарантій. Вона згасає, Романіє.
— Ти серйозно? Ти збираєшся покинути нас через припущення матерів?
— Вона плаче, Романіє. Ти б бачила, як вона плаче. Без звуку, просто сльози котяться. Я відчуваю себе винним за те, що я здоровий, за те, що я щасливий з тобою, поки вона там…
— Це не твоя провина, — я взяла його за руки, вони були холодними. — Ти не можеш віддати своє життя як пожертву.
— Її мати благала мене на колінах. Це всього лише кілька років. Вона хоче бути моєю дружиною.
— Артеме, послухай мене, — я дивилася йому в очі, намагаючись знайти там того хлопця з узбережжя. — Ти пропонуєш мені чекати?
— Я не знаю. Я просто не можу інакше. Почекай на мене. Може, через три-чотири роки все зміниться.
— Ти розумієш, що ти зараз сказав? Ми з тобою будемо рахувати її дні, щоб нарешті бути разом? Це жахливо. Це не любов, Артеме. Це якесь викривлене почуття обов’язку.
— Я повинен це зробити, — він опустив голову.
— Тоді йди. Вирішуй сам. Але не проси мене ставати частиною цього очікування.
Він пішов. Через місяць я дізналася, що вони розписалися. Це було потрясіння, але я змусила себе вчитися далі. Я поїхала до Києва, занурилася в навчання, потім у роботу. Намагалася не згадувати про те, що сталося в моєму рідному місті. Згодом я зустріла Ігоря. Він був зовсім іншим — прямолінійним, без зайвих рефлексій та почуття провини перед усім світом. Ми одружилися, у нас з’явився син. Моє життя було повним, і Артем залишився в ньому лише далеким спогадом про помилку молодості.
Минуло чотири роки. Ми приїхали до моїх батьків на вихідні. Був сирий вересневий день. Листя вже почало падати, прилипаючи до мокрого асфальту. Я стояла біля машини на парковці, чекаючи на Ігоря з малим, коли побачила його.
Артем ішов повільно, дивлячись під ноги. Він змінився — став якимось тьмяним, ніби з нього викачали весь той внутрішній драйв.
— Привіт, Романіє, — він зупинився поруч.
— Привіт, Артеме. Як справи?
— Та по-різному. Живу. Ти як? Заміжня?
— Так, заміжня. Сину скоро два роки. А ти? Як Катя?
Він криво посміхнувся.
— Катя в порядку. Вона цілком здорова, якщо не рахувати її звичної втомлюваності. Виявилося, що ті прогнози були… дещо перебільшеними.
— Тобто з нею все добре? — я не могла стримати іронії.
— Так. Сьогодні я подав на розлучення. Не можу більше. Чотири роки в ілюзії чужої вигадки.
— Все ще чекаєш на щось? — запитала я, відчуваючи дивну суміш жалю та полегшення, що я тоді не залишилася.
— Ні. Тепер уже нічого не чекаю.
У цей момент з під’їзду вийшов Ігор, тримаючи на руках нашого сина. Малий щось весело вигукував і махав рукою. Я усміхнулася їм і помахала у відповідь.
— Мої хлопці, — сказала я Артему. — Нам час їхати.
— Будь щаслива, — тихо мовив він.
— Я вже щаслива, Артеме. Прощавай.
Ми сіли в машину. Я пристебнула сина в кріслі, Ігор завів двигун. Я дивилася у вікно на Артема, що залишався стояти на порожній парковці серед жовтого листя.
