Після двадцяти років шлюбу чоловік запропонував мені вільні стосунки, був впевнений, що ніхто не проявить до мене інтерес. Та я сама перестала бути гарною для когось, мені було зручно в такому стилі — стримана і практична. Мої дні нагадували добре відпрацьований механізм: підйом о шостій тридцять, кава без цукру, прасування сорочок Віктора, робота в бухгалтерії великого агрохолдингу, де цифри завжди були зрозумілішими за людей. Увечері — супермаркет, важкі пакети, які я звикла нести сама, і вечеря під бубоніння новин.
Віктор теж змінився. Колись він багато сміявся, а тепер став важким на підйом. Його живіт трохи нависав над паском штанів, а погляд став скляним, коли він дивився в телевізор. Ми майже не розмовляли про щось, крім ремонту на дачі або страхування машини, коли приїдуть діти з навчання і скільки треба грошей заплатити за семестр. Я думала, що це і є та сама «тиха гавань», про яку пишуть у книжках, коли пристрасть згорає, залишаючи після себе теплий попіл звички.
Того вечора я розвішувала білизну на балконі, коли Віктор покликав мене на кухню. Він заварив чай, що само по собі було подією, бо зазвичай він навіть не знав, де лежить заварка. Він сидів, крутячи в пальцях чайну ложку, і дивився в стіну над моєю головою.
— Слухай, — почав він, не дивлячись мені в очі. — Я багато думав про нас. Ми ніби в глухому куті. Тобі не здається?
Я сіла навпроти, витираючи руки об кухонний рушник.
— Робота, дім, діти, батьки. Все передбачувано. Хіба це погано?
— Це не погано, це просто… ніяк. Ми молоді люди, нам по сорок п’ять. А живемо як пенсіонери. Я читав статтю про те, як пари в Європі освіжають почуття. Вони не тримаються за застарілі догми.
— Ти про що саме? — запитала я, відчуваючи дивну прохолоду в грудях.
— Про вільні стосунки, — він нарешті підняв погляд. В його очах було щось схоже на виклик, змішаний із надією. — Не треба нікого обманювати, ховатися. Ми залишаємося партнерами, друзями, живемо тут. Але даємо одне одному право на особисте життя поза цими стінами. Це чесно.
Я мовчала, розглядаючи царапину на стільниці. У голові промайнула думка про його нову колегу, про яку він став згадувати частіше, ніж зазвичай.
— Тобі це справді потрібно? — тихо спитала я.
— Це потрібно нам обом, — переконливо сказав Віктор. — Подивися на себе. Ти ж зовсім закрилася. А так у тебе теж з’явиться шанс… ну, відчути себе жінкою. Хоча я розумію, що в твоєму віці це непросто почати спочатку.
Він сказав це з такою поблажливістю, ніби видавав мені дозвіл на вихід у двір, точно знаючи, що я далі хвіртки не піду. У його уявленні я була частиною кухонного гарнітура — надійною, функціональною, але абсолютно нецікавою для зовнішнього світу.
— Добре, Вікторе. Якщо ти вважаєш, що це врятує наш шлюб, давай спробуємо.
Він помітно розслабився. Навіть усміхнувся і поплескав мене по руці.
— От і чудово. Головне — ніяких ревнощів, ми ж дорослі люди.
Наступні кілька днів пройшли дивно. Віктор став затримуватися на «нарадах», почав користуватися парфумами, які я подарувала йому ще три роки тому. Він повертався додому пізно, іноді навіть о другій ночі, і збуджено розповідав про якісь виставки чи нові бари, в яких він побував «із друзями». Я ж продовжувала жити за графіком, але всередині щось почало розморожуватися.
У четвер я подзвонила Ігорю. Він був давнім знайомим нашої родини, архітектором, з яким Віктор колись разом грав у футбол. Ігор завжди тримався трохи осторонь, але я пам’ятала, як він дивився на мене на минулий Новий рік.
— Привіт, Ігорю. Маєш час на вихідних? — голос мій звучав рівно, без зайвого кокетства.
— Для тебе завжди знайду, — відповів він після короткої паузи. — Щось трапилося?
— Ні, просто хотіла побачитися. Кажуть, відкрили нову кав’ярню на набережній.
— Заїду за тобою в суботу о сьомій.
Коли настала субота, Віктор збирався на чергове «побачення». Він крутився перед дзеркалом, намагаючись заправити сорочку так, щоб не було видно живота.
— Я сьогодні буду пізно, не чекай, — кинув він, не повертаючись.
— Я теж іду, — сказала я, виходячи з ванної.
Я не купувала нічого нового. Просто вдягла чорну сукню-футляр, яку зазвичай берегла для походів у театр, і вперше за довгий час розпустила волосся. Нанесла червону помаду — ту саму, яку Віктор називав «занадто викличною».
Він обернувся і завмер із краваткою в руках.
— Куди це ти? — нахмурився він.
— На побачення. Ми ж домовилися.
— З ким?
— З Ігорем. Пам’ятаєш його? Він заїде за десять хвилин.
Віктор кинув краватку на ліжко.
— З Ігорем? Ти жартуєш? Він же мій знайомий. Це не зовсім… етично.
— Чому? — я спокійно взувала туфлі на підборах. — Ти казав про свободу без обмежень. Про етику щодо знайомих у нашій розмові мови не було.
— Але Ігор… він же серйозний чоловік. Навіщо йому це? — Віктор підійшов ближче, розглядаючи мене так, ніби бачив уперше. Його впевненість почала кудись зникати.
— Мабуть, йому просто цікаво зі мною поспілкуватися. Ну, я пішла.
Під під’їздом стояв сріблястий автомобіль Ігоря. Він вийшов, відкрив мені двері й подав руку. Я бачила у вікні другого поверху силует Віктора — він стояв за шторою і спостерігав.
Вечір був цікавим. Ігор не ставив зайвих питань, не намагався завести розмову “не туди”. Ми просто розмовляли про архітектуру, про те, як змінилося місто, про книги, які обоє читали останнім часом. З ним було легко. Я відчула, що можу бути не просто жінкою, яка готує борщ, а людиною, чиї думки мають значення.
Коли я повернулася додому, було близько одинадцятої. Віктор сидів на кухні в темряві. Перед ним стояла порожня чашка.
— Як пройшло? — голос у нього був хрипкий.
— Добре. Дуже приємно погуляли.
— Ви… — він завагався. — Ви були тільки в кав’ярні?
— Так. А що?
— Та нічого. Просто дивно це все. Ти раптом зібралася і пішла.
— Вікторе, це ж була твоя ідея. Ти хотів свободи. Ось вона.
Він нічого не відповів, просто пішов у спальню.
Наступного тижня ситуація загострилася. Віктор став дратівливим. Він більше не розповідав про свої пригоди, натомість постійно перевіряв мій телефон, коли я виходила з кімнати. Я бачила це, але не робила зауважень. Я продовжувала зустрічатися з Ігорем. Ми сходили на виставку фотографії, потім у кіно.
В один із вечорів, коли я збиралася виходити, Віктор перегородив мені шлях у коридорі.
— Досить, — сказав він різко. — Цей експеримент закінчено.
— Чому? — я подивилася на нього знизу вгору.
— Бо це перетворюється на фарс. Ти зв’язалася з моїм оточенням, ти робиш це мені на зло. Я хотів, щоб ми стали ближчими через новий досвід, а ти просто руйнуєш все.
— Я роблю рівно те, що робиш ти, — спокійно відповіла я. — Ти ходиш на зустрічі з жінкою, яка молодша за тебе на п’ятнадцять років. Я бачила твої повідомлення, Вікторе. Тобі можна, а мені ні?
— Я чоловік! Для мене це інше. А ти… ти жінка, ти маєш берегти домашнє вогнище.
— Ти сам запропонував загасити це вогнище, що воно нудне. Тепер тобі не подобається результат, бо виявилося, що я теж можу бути комусь цікавою. Що я не просто тінь у твоїй квартирі.
— Я пропонував це, щоб ми не розійшлися! Щоб я міг отримати те, чого мені не вистачає, і при цьому мати дім, куди хочеться повертатися.
— Ти хотів мати зручну прислугу і при цьому гуляти на повну. Це не вільні стосунки, Вікторе. Це звичайна неповага, загорнута в модну обгортку.
Він згадав мені усе: мої холодні вечері останнім часом, моє мовчання, те, як я перестала питати про його справи на роботі. Він звинувачував мене в тому, що я зрадила нашу двадцятирічну історію за два тижні прогулянок з Ігорем.
Я слухала його і розуміла, що людина, яка стоїть переді мною, мені зовсім чужа. Ці двадцять років були не будівництвом сім’ї, а повільним пристосуванням до його егоїзму.
— Я йду, Вікторе, — сказала я, коли він замовк, щоб перевести подих.
— Куди? До Ігоря? — він викликнув це з гіркотою.
— Ні. До себе. Я зніму квартиру.
— Ти не зможеш. Ти навіть не знаєш, скільки коштує оренда. Ти пропадеш без мене.
— Подивимося.
Я зібрала речі за два дні. Це було дивно — усе моє життя вмістилося в кілька валіз і коробок. Віктор не допомагав. Він сидів у вітальні й демонстративно перемикав канали.
Коли я виходила, він навіть не підвівся.
— Ти повернешся через місяць, — кинув він мені в спину. — Коли зрозумієш, що нікому не потрібна твоя правильність і твій побут.
Я не стала нічого доводити. Просто зачинила двері.
Перші дні в орендованій квартирі були незвичними. Тиша тиснула на вуха. Я ловила себе на думці, що треба приготувати вечерю на двох, або запитати, чи не забув він ключі. Але потім це пройшло.
Ігор дзвонив кілька разів. Ми зустрілися знову. Він зізнався, що давно хотів запросити мене, але не міг через Віктора. Ми спробували почати щось серйозне, але я швидко зрозуміла, що мені це зараз не потрібно. Я хотіла просто бути сама.
Ходити по квартирі в старій футболці, пити каву в ліжку і не думати про те, чи випрасувані чиїсь сорочки.
Віктор дзвонив через три місяці. Голос був пригніченим.
— Слухай, — сказав він. — Може, спробуємо спочатку? Я все усвідомив. Ті вільні стосунки були помилкою. Давай просто жити як раніше.
— Як раніше вже не буде, Вікторе.
— Чому? Я ж сказав, що вибачаю тебе за Ігоря. Ми квити.
— Справа не в Ігорі. І не в твоїх жінках. Справа в тому, що мені нарешті стало цікаво з самою собою. А з тобою мені було нудно і тісно.
Він ще щось намагався сказати про спільне майно, про батьків, про те, що скажуть люди. Але я вже не слухала.
Зараз я часто гуляю парком після роботи. Дивлюся на пари, які тримаються за руки, і на тих, хто йде на відстані кроку, дивлячись у свої телефони. Я більше не відчуваю страху перед майбутнім. Виявилося, що бути «незатребуваною» в очах колишнього чоловіка — це найкраще, що могло зі мною статися. Це звільнило місце для чогось справжнього, навіть якщо це «справжнє» — просто спокійний вечір із книгою і впевненість у тому, що я сама керую своїм життям.
Віктор знайшов собі іншу жінку досить швидко. Вона набагато молодша, і, як я чула від знайомих, він тепер дуже ревнивий. Мабуть, страх, що його ж метод використають проти нього, залишився з ним назавжди. А я просто живу. Без пафосних промов, без експериментів над почуттями. Просто живу.
А в вашому житті були експерименти?
