Той день назавжди увійшов у мою пам’ять запаморочливим запахом смажених котлет. Я зайшла у під’їзд, намагаючись втримати три торби і мале дитя, водночас. Від довгої дороги у переповненій маршрутці аж світ перед очима плив, а тут той запах. Виявилось, що котлети смажили у моїй квартирі, та зголоднілій мені радості від того не додалось.
— Мамо, а мій тато справді космонавт? – запитував малий Андрійко дивлячись на вечірні зорі, – А ота зірочка, то його космічний корабель? Якщо я помахаю він мене побачить? – сипав чотирирічний син питаннями.
Так, я обрала легший шлях і аби мій син не відчував себе обділеним і знедоленим, я розповідала йому казки про татка і з кожним роком вигадувала все нові і нові, але такі, щоби він вірив.
Просто, от так сісти і сказати правду дитині, яка чекала і щиро вірила що його татко повернеться і що він, Андрійко, таки його діжде і подарує усі свої поробки і малюнки для нього підготовані і виготовлені, я не могла.
Та й як зрозуміти дитині, що татко його живе за дві години їзди автобусом, і що попри всю його любов дитячу, дорослому чоловіку просто не потрібен син і його не цікавить, як він і що.
Заміж я ішла засліплена першим коханням. Та й Станіслав умів упадати і залицятись – я відчувала себе принцесою поруч нього, не інакше. Подруги мені заздрили і казали, що я щасливиця.
Не бачили мої очі ні Ніни – співробітниці, яка надто часто приходила до мене на гостину. Ні Тамари, яка була дружкою у мене на весіллі і на ньому ж зізналась, що кохає Станіслава а він її і що я повинна після весілля покинути його, бо в них буде сім’я.
Станіслав усе це перетворював на жарт, перекручував факти, так усе обставляв, що я ще й вибачатись перед ним мала, бо ж засумнівалась у своєму прекрасному, чесному і люблячому чоловіку.
Коли я була при надії Станіслав змінив роботу і вже не міг проводити вечори вдома. Я накручувала себе і не безпідставно, як виявилось. Не спала, чекала чоловіка інколи цілими ночами. Вишукувала докази його не вірності.
Звісно, те не могло минути безслідно і я потрапила, зрештою, у стаціонар. Станіслав приїздив раз на тиждень, залишав трішки грошей, букет польових квітів і мандаринки.
Пів року, що я провела у тих стінах він відвідував мене як по годинам. З’явився син, але виписали нас через місяць лиш. Чоловік ніби і зрадів, привіз пелюшок, чепчиків і всього що я просила. Нового, ще з магазину, купленого щойно.
А одного дня я не витримала і так захотіла додому, що от просто узяла малого на руки і склавши речі написала відмову і виписалась додому раніше терміну.
Рідний під’їзд зустрів мене запахом смажених котлет, а квартира – новою господинею. Дівчина жила із моїм чоловіком і сподівалась стати його дружиною, прямо от от, за пів року, може швидше.
Вона не знала про моє існування – довелось паспорт показати. Уже за кілька хвилин вона вийшла в двері хлипаючи. Дуже вибачалась.
Я ж набрала від сусідки маму свою в селі і попросила мене забрати. Чоловік приїхав уже в село до нас і був щиро здивований тим, що вирішила його залишити:
— Ну а, як ти собі бачиш я мав жити сам ці пів року? Повертайся, у нас син, все буде добре.
Я не повернулась, а він і не просив більше. Ми розлучились і вже за два місяці я дізналась що та дівчина таки стала його дружиною другою. Було ще дві після неї.
А тепер, уявіть моє щире здивування, коли Станіслав з’явився на весіллі нашого сина. Бачте, тато повернувся у життя свого сина та не просто а з історією про дружину, яка після появи сина втекла до матері і залишила батька без можливості спілкуватись із сином.
Я, теж хороша, завжди говорила сину, що батько до нього прийде, що він як не в космосі, то на важливому завданні. З дитинства вкрапувала йому любов до абстрактного батька, а коли з’явився Стасик, Андрій повірив батьку, а не матері, яка плела історії йому змалку.
Андрій, як і Станіслав, проживають у одному містечку. Тато для мого сина став головною людиною в житті, а мені дістається: “Ой, мамо, в тебе щось терміново? Ні, то я зайнятий.”
Приїздять вони сім’єю до мене раз, можливо, два на рік. Та й навіщо, якщо у тата в межах міста власний будинок, який вони удвох уже який рік ремонтують і щось там майструють за першої нагоди і вільної хвилини.
А я все не можу заспокоїтись – чому ж так?
А якби я сказала сину правду, не щадила його почуттів ще змалку, була б подібна ситуація нині?
Головна картинка ілюстративна.