Той день почався так само, як і всі попередні. Купа справ, крики дітей, розкидані іграшки по всій квартирі. Чоловік, як завжди, сидів перед телевізором із серйозним виглядом, начебто там обговорювали долю світу. Я не витримала.
— Слухай, Саш, ну серйозно, ти можеш хоч трохи мені допомогти? — я глянула на нього, витираючи руки рушником після миття посуду. — Я реально не справляюся.
Він відірвав погляд від екрану, але на обличчі було написано: “Ну ось, знову почалося”.
— Та я ж зайнятий, ти ж знаєш..
— Зайнятий чим? Перемиканням каналів? — я роздратовано махнула рукою. — Слухай, давай домовимося: або ти починаєш допомагати — дітей погуляти виводити, наприклад, — або я наймаю домробітницю.
— Домробітницю? — він аж підскочив. — Це ж зайві витрати!
— А моя втома — це не “витрати”? — я схрестила руки. — Ти хоч розумієш, що я кожного дня розриваюся між дітьми, хатою, приготуванням їжі, а в тебе вічна відмовка: “Я зайнятий”?
Саша лише зітхнув і відвів очі.
— Ну, не знаю. Я ж працюю.
Це була крапля, що переповнила чашу мого терпіння. Я видихнула, пішла на кухню й задумливо подивилася у вікно. Скільки можна так жити?
Того вечора я відкрила Instagram, щоб хоч трохи відволіктися. Раптом натрапила на рекламу туроператора. “Гарячий тур у Туреччину, смішна ціна”.
То був знак долі. Ще й мама гроші гарні на день народження мені подарувала. Прямо один до одного. Я давно мріяла про відпочинок: море, пісок, солона вода.
Ми колись їздили на моря щороку, а тепер я вся у побуті, діти, домашні справи — і так по колу. Я відчула азарт. Чому б і ні? Зрештою, якщо сама собі не подарую той відпочинок про мене ніхто не згадає.
— Алло, мамо, — набрала я номер. — Завезу до тебе внуків. Не питай чому, просто будь готова. Саша після роботи забере їх.
— Добре, доню, — коротко відповіла мама. В тебе все добре? Мені хвилюватись? – потім лиш сказала добре коли я запевнила що все гаразд.
З однією рукою на телефоні, іншою я вже збирала валізу. Подзвонила подрузі, попросила допомогти забронювати потрібні квитки. Вона не раз от так їздила.
— Ти серйозно? — засміялася вона. — Зірвалась на відпочинок серед тижня і чоловіку ні чи-чирк? Ну, тримайся, Саша тебе не зрозуміє.
— Зрозуміє чи ні, байдуже. Я більше так не можу.
Через дві години я вже сиділа в таксі, що мчало до кордону. Коли перетнула його відчула себе так, ніби втекла з уроків у школі. Написала чоловіку повідомлення: “Дітей відвезла до мами. Я в Туреччину поїхала. Мені потрібен відпочинок.”
Телефон почав дзвонити.
— Ти серйозно? — почула я розгублений голос Саші. — Ти просто втекла?
— Сашо, я теж людина. Трохи відпочину — і повернуся. Діти в безпеці, мама з ними. А ти і сам впораєшся.
— Як ти могла. — почав він, але я вже натиснула “скинути”.
Телефон не замовкав. Саша дзвонив кілька разів на день. Я вирішила відповісти лише ввечері.
— Олю, ти розумієш, що ти просто взяла й залишила мене з дітьми? От так без попередження залишила нас одних. Так ніхто не робить, ми сім’я — почав він без привітання.
— Розумію, Саш. Але ж ти батько, чи не так? — я намагалася говорити спокійно. — Ти впораєшся.
— Ти навіть не попередила.
— А мене хтось попереджав, що я буду все на собі тягнути скільки років? Все що ти робиш вдома – натикаєш на кнопку перемикання каналу. Навіть чашки після себе не вимив за три роки.
Він замовк. Я знала, що у нього немає аргументів.
Наступного дня я все ж відчула легкий докір сумління. Діти, чоловік. Що я собі вигадала, як вони самі без мене?
— Мамо, коли ти повернешся? — почувся голос старшого сина, коли я ввечері подзвонила.
— Скоро, любий. А як вам із татком?
— Добре. Але ми скучили. та й оладки у нього підгоріли і каша якась слизька. А вчора ми вечерю у супермаркеті купили. Смачно так, правда тато сказав що грошиків багато пішло і дешевше вдома їсти. Але що їсти як він сковорідку спалив разом із картоплею? Ти скоро приїдеш, мам?
Я глибоко зітхнула. Почуття провини наростало. Заспокоювала себе тим, що діти ситі, що це нічого, всього лиш 12 днів. Та й чоловіку корисно буде побачити, що криєтья за ідеально чистою квартирою і повним столом страв.
Повернулась я, діти, кинулися в обійми. Саша стояв трохи осторонь, схрестивши руки.
— Ну, як воно? Відпочила? — запитав він із ледь помітною усмішкою.
— Так. І тепер я хочу поговорити, — відповіла я серйозно. — Нам треба домовитися про нові правила.
Він здивовано глянув на мене, але не заперечив.
— Діти — це не лише моя відповідальність, Саш. Ти теж маєш брати участь. Або ми наймаємо хатню робітницю, або ти більше допомагаєш.
— Готувати не буду. Прати теж не моє. Можу бігати із пилососом мити підлогу, але не кухня. Або ось – діти. Буду з ними бавитись на вулиці чи в хаті, байдуже, аби подалі від сковорідок тарілок і каструль.
І знаєте, тепер мій чоловік зрозумів: ми, мами, теж люди. Іноді нам потрібен перепочинок, нам потрібна допомога і підтримка. Звісно, тікати не варіант, але інколи іншого виходу і немає.
Головна картинка ілюстративна.
