fbpx

Толик був на межі провалу, залишалося обернутися і піти, але, мабуть, він вже був на тому етапі (якщо порівнювати зі стрибком з парашутом), то стояв уже в повній готовності

У костюмі не страшно!

— Олексію, тридцятого збираємось.

— Ні, тридцятого не можу, давайте цього разу без мене. Я ж Дід Мороз уже третій рік.

Олексій, двадцятирічний здоровенний юнак з грубим голосом, незважаючи на свій, ще зовсім молодий вік , легко справлявся з роллю Діда Мороза, непогано заробляючи перед Новим роком.

— Ну, підтягуйся, як звільнишся, — запропонували друзі, такі ж студенти, як і Олексій.

— Як впораюсь, приїду, але це буде пізно. — Толю, ти ж будеш? – запитав Олексій у свого друга.

— Не знаю, мабуть не зможу.

— Толику, знову будеш стовбичити під її вікнами? — Олексій відвів друга убік. — Немає сенсу, розумієш, вона й не помітить.

Толик зніяковів, відвівши очі вбік, йому не хотілося говорити на цю тему. Він вже півроку упадав за третьокурсницею Тетяною, блакитноокою шатенкою, стрункою, з тонкою талією. Хоча такі принади окремо він не розглядав, він просто бачив її і готовий був провалитися крізь землю від збентеження і нерішучості.

— Ну хоч раз припини про неї думати!

— Не можу.

Для Анатолія наважитися підійти до дівчини, яка йому подобалася, було нестерпно складно. Скільки разів він хотів запропонувати провести її додому, але підготовлені слова зникали, він червонів, відступав, ніби йшов зовсім у інший бік.

— Ти поки збираєшся, хтось інший «проведе», — сказав Олексій, який вже рік зустрічався з дівчиною і після закінчення інституту хотів одружитися з нею.

Те, що Таню міг «провести» хтось інший, давно хвилювало Толика, він був би радий пришвидшити події, але не знав як.

— Слухай мене, — намагаючись говорити тихо, почав Олексій: — У мене тридцятого є вікно, я тобі на цей час дам свій костюм.

— Навіщо?

— Привітати Тетяну.

— Як?

— У костюмі Діда Мороза. Адресу ти знаєш, вже давно вивчив. Залишається піднятися до неї та привітати.

— Навіщо? Що я їй скажу? Що вона подумає?

— Слухай, я все продумав. Ти зайдеш, начебто помилився адресою. Але подітися нікуди, вітаєш Тетяну. Повір, у костюмі не страшно. Наговориш там купу побажань, та й подолаєш свій страх. Бо інакше взагалі ніколи до дівчат не підійдеш.

— Мені не потрібні інші дівчата, мені потрібна Тетяна

— Ну от, то ти якраз матимеш шанс себе випробувати. Я кажу тобі, що у костюмі зовсім не страшно. Обличчя бородою закрив, а там ще шапка, шуба, вона навіть не впізнає.

— Ні, я не зможу, та й який з мене Дід Мороз, я і ростом нижчий за тебе, і голос не такий.

— Та плюнь ти на це, у тебе завдання подолати страх до дівчини, від якої у тебе дах зносить, підійти до неї

— А раптом вона мене впізнає?

— А ти постарайся, щоб не впізнала. Та й не знає вона тебе так добре, щоб впізнати з першого погляду, ти ж не кожен день її бачиш, та й вона тебе, здається, не помічає.

Олексій плеснув друга по плечу:

— Отже я запропонував, а ти думай.

Толик потер долоні від напруження, ідея була досить привабливою, але нереальньою для Анатолія.

— Ти стрибав із парашутом? – нагадав Олексій.

— Ну, стрибав. І що?

— Ну ось, це не страшніше, ніж стрибнути з парашутом.

— Гаразд, згоден. Скільки часу я маю?

— Годину! — задоволено сказав Олексій. — Одну годину.

— Домовилися! — Друзі потиснули руки, ніби нарешті ухвалили важливе рішення.

«У костюмі не страшно», — ця думка весь час крутилася в голові Толіка. Тридцятого він зустрівся з Олексієм в наміченому місці, приміряв костюм, почервонів від збентеження. — Ну, не артист я взагалі.

— Та й не треба. Ти просто закоханий чувак, от і дій.

Шуба Діда Мороза з червоної тканини була завелика, довелося «стиснути» поясом. Бороду Толік натяг майже до носа, дуже боявся, що його впізнають.

— А голос? – злякано запитав хлопець.

— Намагайся говорити басом і нічого не бійся, плети всіляку нісенітницю, вітай, бажай щастя, здоров’я і всього найкращого. Давай, йди, вважай, що це твій стрибок із парашутом, — Олексій буквально заштовхнув друга в під’їзд, а потім зазирнув перевірити, чи той не стоїть на місці. Але хлопець вже піднімався сходами, дивлячись на номери квартир.

Як натиснув на дзвінок – не пам’ятає. Відчинила жінка років п’ятдесяти, з подивом подивилася на Діда Мороза.

— А ми не замовляли, — сказала вона.

— З новим роком! Тут мешкає хлопчик Сашко? — запитав перше, що спало на думку, бо заготовлені слова випарувалися.

— Ні, що ви, ми не викликали Діда Мороза.

Толик був на межі провалу, залишалося обернутися і піти, але, мабуть, він вже був на тому етапі (якщо порівнювати зі стрибком з парашутом), то стояв уже в повній готовності, залишалося тільки стрибнути і незабаром розкрити парашут.

— Треба ж, невже адресою помилився? Ну нічого, все одно вітаю. А можна подарувати вам подарунки?

Жінка знизала плечима від подиву: — Та будь ласка, вітайте, у нашій квартирі Діда Мороза вже років десять, як мінімум, не було.

Толік увійшов до передпокою. — А хто ще є? Кого вітатимемо?

— Тетяно, Мишко, ходіть всі сюди, нас Дід Мороз вітає, — вже сміючись, вигукнула господиня.

Вийшов Тетянин батько, потім бабуся Віра, яка опинилася цього вечора у них в гостях. Останньою вийшла Тетяна, в легкій трикотажній сукні, Толик вперше побачив її одягненою по-домашньому, волосся було зібране в хвостик. Але зараз вона здалася йому ще красивішою. Перед ним була не та мовчазна, з холодним поглядом студентка, а мила дівчина, яка з цікавістю спостерігала за Дідом Морозом.

— А ось і красуня-онучка, — басом сказав Толик. — А я думав, де я її загубив? А вона ось де – у добрих людей. Щастя вам, люди добрі, та здоров’я міцного! А ось вам і подарунки, — він дістав з мішка невеликі пакетики з цукерками та роздав усім. — А тобі, Тетянко, ось така коробка з цукерками.

Дівчина зніяковіла від несподіваного подарунка.

— Ні, все ж таки хтось замовив Діда Мороза, — Тетянина мати, Галина Миколаївна, підозріло подивилася на чоловіка.

— Я тут ні до чого, — Михайло жестом показав, що не причетний до сюрпризу.

— Все ясно, отже бабуся вигадала. Що справді, мамо? То ти нам Діда Мороза викликала?

— Ні не я. Але шкода, що не здогадалася, адже це так весело. Тетяно, а віршик? Розкажи Діду Морозу вірш, адже він подарував нам такі гарні подарунки.

— Бабусю, я ж не маленька, — Таня зніяковіла, шукаючи поглядом підтримку у батьків. Але ті погодились із бабусею. — Ну чого соромишся, розкажи, що пам’ятаєш.

Дівчина, під оплески, розказала кілька рядків з легендарної пісні: «У лісі лісі темному».

Дід Мороз попрощався і вже відчинив двері, як раптом Тетяна запропонувала: — Я проведу Діда Мороза, і накинувши шарф, вийшла на майданчик.

— А як же хлопчик Сашко? — лукаво спитала вона. — Він чекав Діда Мороза, а той помилився і прийшов зовсім на іншу адресу. — Вона лукаво зазирала Толикові прямо у вічі.

І той одразу все зрозумів. Смикнув штучну бороду, зняв червону шапку, облямовану сріблястим хутром.

— А хлопчика Сашка я привітаю вдома. Це мій молодший брат. З Новим роком, Тетянко! Щастя тобі.

Толік був у цю мить напрочуд спокійний, неначе справді стрибнув з парашутом, успішно приземлився і тепер твердо стояв на ногах.

— Дякую, Толю. І тобі нехай щастить, – тихо відповіла вона.

Після Нового року Анатолія, як підмінили: він був розкутий, начебто сталося диво і його розчарували від сором’язливості. Доброзичливо посміхався однокурсницям, жартував, знайомився, спілкуючись без тіні збентеження. Але це були лише легкі знайомства, які він не сприймав серйозно і «ухилявся» від пропозицій студенток сходити в кіно.

Вона підійшла до нього, коли він стояв біля розкладу, уважно вивчаючи його. — Привіт! – Тетяна стояла поряд і посміхалася.

— Привіт! З Новим роком! – привітав він.

— І тебе! Батьки досі розповідають, як перед Новим роком до нас випадково прийшов Дід Мороз. Особливо бабуся — вона у захваті.

Хлопець дивився на неї, слухаючи кожне слово, і думав, що сказати. — Ходімо в кіно!

— Ходімо. Сподіваюся, ти будеш у звичайному одязі, а не в костюмі Діда Мороза, — зі сміхом сказала Тетяна.

— Обіцяю: я буду без костюма Діда Мороза, — вони разом відійшли від розкладу, — хоча, знаєш, у костюмі не страшно, — і вони обоє розсміялися, і розмова продовжилася легко, неначе вони вже давно один одного знають.

Teтяна Biкторова.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page