Толик був нашою пізньою і єдиною дитиною, видно, забагато ми віддали йому тепла та все дозволяли, що не мав він перед нами стримання і пішов наперекір нашій волі. Подумати лишень, взяти собі жінку з дитиною та ще й на сім років від себе старшою?

Звичайно, що ми не поїхали ні на яке весілля, я гадала, що син отямиться і через рік, ну максимум, два, повернеться додому, але його не було.

Він рідко телефонував, лише на наші дні народження, тому те, що його не стало, нам повідомили тоді, коли вже й вінки стояли.

Ми приїхали до дому, де жила останні п’ять років моя дитина. Я роздивлялася фотографії, наперед знаючи, що повирізаю всіх, крім сина. Чому він мене не послухав? Був би зараз з нами, мав би своїх діток, а не няньчив чуже.

Я бачила, що жінка, яка нас провела до дому дуже нітилася, наче намагалася щось сказати і не знала як.

– Слухайте, а дитина кому буде?, – нарешті спитала вона, – Просто у мене свої діти, а Катю я не хочу виховувати, у мене й сили на неї нема…

«Мені яке діло?», – подумала я та вже хотіла це вголос сказати, як тут чоловік і каже:

– Так, ми заберемо онучку.

– Ільку! Ти що?

– Все вдома, – відказав він і так строго на мене глянув, він ніколи так не дивився.

Сусідка привела дівча, років дванадцять, вона недовірливо на нас дивилася, а Ілько розповідав, що ми батьки її тата і тепер вона може жити з нами, якщо захоче.

Так у мене з’явився додатковий клопіт, бо ж треба все з нею робити, а я не хочу їздити по магазинах, сидіти на дитячому майданчику та дивитися мультики! Зате Ілько аж світився від радості і вчив Катю й математики, закидати м’яча, бо на фізкультурі вона не пройшла норматив, свистіти…

Я була більше стримана і не довіряла їй, адже вона мені навіть не рідна! Якби хоч синова донька, то ще б, а то як?

А Ількові хоч би що – вже плани складає, куди вона вступить вчитися, скільки треба відкласти грошей і йому потрібен підробіток. Катя теж намагається дідуся порадувати й оцінками й піклуванням. Інколи мені аж завидно ставало, що вона його так любить.

Проте, через п’ять років Ілька не стало. Я не знала, що мені робити і останнє про що я думала – це Катя.

Як я буду без чоловіка в свої сімдесят? Хто мене догляне? Треба відкладати гроші на будинок піклування?
Катя була на першому курсі училища, тому приїздила рідко, а одного дня почала збирати велику сумку.

Я мріяла про такий день, коли вона назавжди покине мій дім. Але тепер я бачила перед собою сина, який так само йшов від нас з такою сумкою. Скільки я тоді йому наговорила і для чого? Він вибрав ту жінку і треба було змиритися. А тепер остання знайома мені людина переступить цей поріг назавжди.

– Катю, слухай, ти сумку поклади, бо я тебе не виганяю. Мені б Ілько цього ніколи не пробачив, він тебе любив, як рідну і я так само хочу аби ти знала, що тут твій дім.

– Дякую, бабусю, – кинулася мені на шию вона і я її поплескала по спині.

Коли я впустила її в своє серце, то все навколо стало набагато простішим, ніж я собі думала слово «бабуся» стало наче чарівним. Бабусю люблять, купують їй її улюблені печеньки до чаю, помагають роззуватися, кажуть чи рівно спідниця і чи пасує ця хустка. З бабусею гуляють в парку, годують голубів і розповідають про справи сердечні. В бабусі вчаться готувати, дістають он ту павутину в куті і кладуть назад в шафу зелений плащ з коміром, бо він ще знадобиться.

А тепер я ще стану й прабабусею і вже не знаю, за які заслуги, Бог мене так поблагословив.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page