fbpx

Тоня почала частіше помічати дрібниці в поведінці Віталія, на які раніше не звертала уваги: ​​як він тихенько виходив з магазину і чекав зовні, поки Тоня розрахується, якщо щось хотіла купити вона, не по списку Віталія. Як він наполегливо викладав з візка оливки і авокадо, мотивуючи, що їх немає в списку. Ось, в наступний раз заплануємо і купимо. Але цей наступний раз все ніяк не наступав. Іноді Тоня купувала собі потайки банку оливок чи мідій і з’їдала їх, дістаючи пальцями з банки, прямо на лавці в парку, злодійкувато озираючись, щоб не виправдовуватися за «непотрібні витрати» перед Віталієм

Тоня гарячково запихала речі в картату сумку. Хотілося скоріше вирватися з цієї квартири і забути, як поганий сон останні п’ять років свого життя. Так, власне, і забувати ж нічого. П’ять років, як один нескінченний день бабака, що не відрізнити один від одного. Ну хіба що вихідні можна було відрізнити від буднів тим, що чоловік не лише весь вечір лежав на дивані, а цілий день. Ось і вся різниця.

Чоловік… Вони так і не розписалися, все відкладали до «кращих часів», коли закінчать ремонт, коли одужає мама, коли… А потім питання вже і не піднімалося. Жили собі і жили, куди тікати один від одного на старості років? Хоча, треба визнати, Антоніна мріяла одягти тоненьку золоту каблучку на безіменний палець, щоб заявити оточуючим: бачите, я теж затребувана, я заміжня, розумієте! Але вголос цього, звісно, не визнавала, вдаючи, що підтримує Віталія з його теорією про марність інституту шлюбу.

Познайомилися з Віталієм випадково, зіткнувшись ненароком в метро. У прямому сенсі. Старенька, піднімаючись з сидіння, впустила гаманець і попрямувала до виходу. Віталій і Тоня одночасно нахилилися за гаманцем і зіткнулися головами. Тоню підкупила порядність чоловіка і вона з радістю продовжила знайомство.

Після спонтанного побачення в парку зі стаканчиком кави обмінялися телефонами, а наступна зустріч вже відбулася у Віталія вдома. Та й справді, що ми, підлітки, чи що – по побаченням бігати. Дорослі ж люди, чого тягнути: ви привабливі, і я – до біса привабливий, то в чому річ? Кому потрібні ці цукерково-букетні витребеньки?

Третє побачення сталося в супермаркеті, де вони купували продукти на вечерю. Тоня спостерігала, як Віталій прискіпливо вибирає продукти, зупиняючи свій вибір найчастіше на тих, що йшли зі знижкою. Ніяких ананасів, все практично і недорого. Приготувавши гуляш з м’ясних обрізків ( «Дивись, чудові ж шматки м’яса і дешевше м’якоті майже на п’ятдесят гривень!»), залишилася на ніч ( «Куди ти поїдеш вночі? Метро вже не їздить, а на таксі подвійний тариф через негоду. Залишайся!»), та так і затрималася на п’ять років.

Тоня вийшла заміж рано, відразу після школи «по зальоту», як то кажуть. Коли доньці було два роки, чоловіка не стало через його безглуздий мопед і Тоня з малятком повернулася до мами. Зрідка ходила на побачення, але серйозних стосунків так і не склалося. Та вона і не дуже просилася, вважала себе не найкращою партією – кому потрібна дружина «з доважком»? І страшно було приводити чужого чоловіка в дім, де підростала дівчинка, як би не сталося чого недоброго. Донька після закінчення технікуму поїхала в Італію на заробітки, зустріла свого супер Маріо, вийшла заміж і все кликала Тоню до себе хоча б на літо. А та боялася залишити маму надовго, а потім з’явився Віталій і все якось було не до того.

Так і жила: кілька разів в тиждень ганяла до мами, прибирала, прала, готувала, поверталася до Віталія, прибирала, прала, готувала, закупки по акції, ремонт зі знижкою, кіно на комп’ютері, знову понеділок, пора до мами. Де її дім, вона так і не могла сказати. Віталій спочатку розмірковував в голос то про розпис, то про вінчання, але трохи пізніше, ось закінчимо ремонт і тоді відразу після Пасхи… А після Великодня занедужала мама і Тоня невідлучно знаходилася при ній. Віталій не нарікав, мовляв, все розумію, ти не турбуйся, я сам справлюся. Коли мами не стало, Тоня залишилася без роботи, без грошей і з боргами. Віталій запропонував здавати мамину квартиру, щоб вибратися з боргової ями. Так і переїхала до нього на ПМЖ.

Здавала квартиру, брала підробіток, працювала, як конячка, не піднімаючи голови, відкладаючи кожну копійку на погашення кредитів. Добре, хоч донька прилаштована, не потрібно тривожити серце, що нічим не може допомогти дитині. Донька – золото, надсилала мамі посилки зі смаколиками, намагалася допомогти грошима, але тут Тоня стояла непохитно, мовляв, сама розберуся, не турбуйся, все добре. А й справді ж все було добре. Віталій непогана людина, порядна, не п’є, на бік не бігає, весь час вдома, слова поганого не скаже. Навіть навпаки, коли Тоня в серцях могла рубонути слівцем, осудливо кривився, демонструючи, що йому неприємно слухати такі слова. Одне тільки засмучувало – не любив Віталій ні гостей, ні свят, ні зайвих витрат на кафе та інші розваги.

А як же без свят? Свята потрібні для радості, щоб життя не зливалося в одноманітну сіру дорогу до місця вічного спочинку. Тоня любила веселитися, вбиратися, дарувати подарунки, радувати коханих. Тільки мами вже немає, донька за тридев’ять земель, а Віталій байдужий до свят. Спочатку Тоня намагалася, накривала стіл до Нового року, днів народження, фарбувала яйця на Великдень в усі кольори веселки, ставила букети і вішала вінки. Але кожен раз підготовлене свято закінчувалося тим, що Віталій випивав залпом келих, швидко з’їдав приготовані страви, мив свою тарілку і йшов на диван або спати. А Тоня почувала себе обкраденою і спустошеною. Навіщо, скажіть, було різати і прикрашати салати, вбиратися, викладати гроші на «Асті», якщо можна було зварити макарони з гуляшем або посмажити картоплі – результат був би той самий. Якось раз заїкнулася:

– Я ж старалася, а ти…

– А я тебе про це просив?

Адже і справді, не просив. Хіба про радості просять? Радість дарують просто так, діляться нею безкорисливо, від надлишку. І Тоня перестала ділитися. Тому що нічим вже було. Сама себе загнала в кут, погоджуючись і підлаштовуючись, як і раніше вважаючи себе «другосортним товаром», хоч вже і без причепа. Мовчки прийняла правила нецікавої гри, за інерцією. Ну дійсно, не першої молодості вже, пенсія на горизонті, а тут надійний спокійний чоловік, яких тобі ще треба свят? Живи і радій, що хоч комусь ще потрібна. Тільки радіти не виходило, нескінченно загрузнувши в рутині зобов’язань і домашніх справ.

В той день Тоня з’їздила в мамину квартиру, щоб відмити її після квартирантів, випрати штори, вимити вікна, підклеїти шпалери. Ріелтор пропонував продати квартиру, у нього вже і покупець був на прикметі, хорошу ціну давав. Тим більше квартира давно вимагала капітального ремонту, а Тоня, ледь розплатитися з боргами після лікування мами, потягнути такі капіталовкладення не могла. Ось тільки страшно було позбавлятися від квартири, залишатися бездомною, чи що. Ні, Віталій її не вижене, звісно, не та він людина, в цьому на нього можна покластися. Але щось гризло Тоню хробачком зсередини, не даючи прийняти остаточне рішення.

З маминої квартири приїхала втомлена, але в прекрасному настрої – почалася справжня весна, сонце завзято бризкало зайчиками, щедро даруючи тепло і радість. На драйві вирішила перемити і скласти в коробки зимове взуття, замінивши його на полицях весняним і літнім. І тут ці туфлі…

Вона дивитися не могла ці туфлі. Віталій дивувався, чому Тоня так рідко їх взуває, адже туфлі були добротні, з щільною телячої шкіри, добре сиділи на нозі, та й модель універсальна, поза часом. Але кожен раз, взуваючи їх, Тоня згадувала, що це були «не ті туфлі»…

Відразу після того, як не стало мами, тільки-тільки здавши квартиру в оренду, коли Тоня була в боргах, як у шовках, пішли вони з Віталієм за покупками. Віталій дуже любив магазини, міг довго блукати між рядами, прицінитися, але нічого не купуючи, якщо було незаплановано. Треба сказати, умів він вибрати якісну і недорогу річ, завжди знав, де які розпродажі, вигідно плануючи закупівлі. Ось і того разу захотів зайти в новий взуттєвий відділ, який з нагоди відкриття заманював покупців величезними знижками на нову колекцію.

Продавчиня тут же взяла Тоню в оборот, закрутила у вирі коробок, танкеток, ремінців.

– Поміряйте ось ці туфлі. Навіть якщо купувати не будете, просто поміряйте! Просто відчуйте, які вони класні.

Тоня, не вміючи відмовляти і чинити опір, підбадьорювалися схвальними кивками Віталіка, мляво погодилася приміряти запропоноване взуття. Нога ковзнула в туфельку, немов спеціально зшиту для Тоні під замовлення. М’яка, як шовк, тонка шкіра ласкаво обхопила ногу і навіть вічно ниюча кісточка на правій ступні, через яку Тоня соромилася взувати красиве взуття, не виділялася і не діймала. Тоня пройшлася до дзеркала, немов босоніж по м’якому килиму, такими зручними були туфлі. Це були дійсно туфлі її мрії. Як же вона їх хотіла!

Віталій прискіпливо оглянув шви, пожмакав п’яту, задоволено хмикнув:

– Хороші туфлі і знижка чудова. Беремо?

Тоня, боячись повірити своєму щастю, придушено угукнула і заплескала очима, щоб не розплакатися.

Притискаючи коробку до себе, стала в чергу, з цікавістю розглядаючи покупців.

– З вас дев’ятсот дев’яносто дев’ять гривень.

Тоня озирнулася на Віталія, але за спиною у неї стояв зовсім незнайомий молодий чоловік. Неспокійно крутячи головою, шукала очима Віталія і знайшла. Він непомітно вийшов з магазину і стояв на вулиці біля вітрини. Помахав Тоні рукою і відвернувся.

Хвиля сорому і розчарування накрила Тоню з головою, серце закалатало десь в горлі. Вона почала вдавати пошуки гаманця в сумці, щоб виправдати витрачений на неї час продавця і касира. Хоча, що там шукати? У неї в гаманці було від сили гривень двадцять, на проїзд і все.

– Я… У мене… Вибачте, я не можу заплатити. Я гаманець забула вдома…

Залишивши коробку на касі, в мить постарівши на двадцять років, човгаючи, вийшла з магазину. Віталій викинув недопалок в урну.

– А чого туфлі не взяла? Чудове ж взуття.

– У мене грошей немає.

– То навіщо тоді міряла?

Безпорадно знизавши плечима, нічого не відповіла. Перед очима стояли «її туфлі».

Через місяць Тоня назбирала ту тисячу гривень на туфлі мрії і з сяючими очима прибігла в магазин. На жаль, цієї моделі вже не було в наявності. Віталій повів її в інший магазин з промовистою назвою «Шара-Бум». Там вона переміряла кілька десятків пар, але жодна, звісно, і поруч не стояла з туфлями її нездійсненої мрії. Занудьгувавши Віталій наполіг на схожій моделі, так, трохи дорожче, але ти подивися, яка щільна шкіра – їм зносу не буде. Тоня безвольно погодилася, оплатила покупку, відчуваючи тільки гіркоту.

Нові туфлі мстилися їй за нелюбов. Вони до мозолів натирали ноги, давили на кісточку, заплутувалися шнурками. Тоня вперто намагалася до них пристосуватися. А потім плюнула і купила в секонд-хенді сліпони за тридцять гривень, а туфлі прибрала в коробку. Але кожну осінь і весну вони нагадували їй про втрачену мрію.

Відтоді вона почала частіше помічати дрібниці в поведінці Віталія, на які раніше не звертала уваги: ​​як він тихенько виходив з магазину і чекав зовні, поки Тоня розрахується, якщо щось хотіла купити вона, не по списку Віталія. Як він наполегливо викладав з візка оливки і авокадо, мотивуючи, що їх немає в списку. Ось, в наступний раз заплануємо і купимо. Але цей наступний раз все ніяк не наступав. Іноді Тоня купувала собі потайки банку оливок чи мідій і з’їдала їх, дістаючи пальцями з банки, прямо на лавці в парку, злодійкувато озираючись, щоб не виправдовуватися за «непотрібні витрати» перед Віталієм. Вона зненавиділа своє життя,  що часто-складалося з акцій і цінників «-50%», «-30%».

Ось і сьогодні, наткнувшись на ненависні туфлі, вона заново пережила той день, який сидів незникаючою скалкою кілька років. Вона так і не знайшла ідеальні туфлі для своїх втомлених ніг.

«Господи, та це ж він же і мене взяв на розпродажі. З максимальною знижкою!». Ці п’ять років життя поруч з Віталієм пролетіли перед її очима, як одна сіра мить, немає на чому затриматися, нема про що згадати.

Начебто і разом, але кожен сам по собі. Вечори, наповнені мовчанням і самотністю. Їй подумалося, що якщо вона зараз піде, Віталій помітить її відсутність лише тоді, коли побачить, що не вимита плита.

Тоня схопила картату сумку, гарячково запихаючи в неї свої речі, дивуючись, як мало місця вона займала в цій квартирі. Та й не дивно. Сезонний гардероб вона навесні і восени відвозила в мамину квартиру, Віталій наполіг, мовляв, у нього шафа невелика, а зайвий непотріб ні до чого. Тоня покірно збирала «свій непотріб» і везла його в картатих сумках через все місто з двома пересадками.

Навіщо? Чому вона прийняла правила чужої гри, в якій їй відведено так мало місця? Мовчала, погоджувалася, підлаштовувалася, щоб не дратувати, що не нав’язуватися, не просити. Все своє життя вона вважала себе недостатньо хорошою, залежаним товаром. Ось і пішла з молотка задешево.

В якомусь фільмі Тоня почула фразу: «Сьогодні перший день решти твого життя». А вона так і не з’їздила в Ботанічний сад, помилуватися квітучим бузком. Хоч і збиралася. Як і минулого року, і в позаминулого, і…

Їй так захотілося купити кілька оберемків бузку, розставити їх по кімнатах в трилітрових банках, щоб купатися в чарівному ароматі швидкоплинної весни. Ще кілька тижнів і літо. Але Віталій чутливий до запахів, не переносить не те що квіти, навіть парфуми. І доведеться обманювати, що вона не купила бузок, а наламала його в сусідньому дворі. Та пішов він до біса! Тоня рішуче похитала головою, повісила ключі на гачок і зачинила за собою двері.

Бузок цвіте всього один раз в рік. А сьогодні перший день нового життя, що у неї залишилося,.

Автор: Irа Кurmаn.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page