Треба було бачити їхні очі, коли до обох таки дійшло, що я те говорю цілком серйозно. Невістка в сльози і вибігла, а син,мов дитя капризне, своє доводить, хоч добре знає, що нічого вже не виправити.
Після розлучення із чоловіком, залишилась я одна із сином малим на руках. Добре, що саме тоді брат мій оженився і батьки вирішили нас обох житлом забезпечити – продали свою трикімнатну, виїхали в село, а ми з братом отримали по однокімнатній і ще й гроші мали на ремонт.
Квартирка моя була і мала і не надто зручна, але ж своя власна. Я працювала, ростила сина. Багато я натерпілась, бо помочі мені із дитиною не було ніякої, а роки ж не прості.
А син мій ріс справжнім мужчиною. Все мені допомагав і завжди підтримував. Я йому більше другом і порадником була, ніж мамою і виховатилем. Багато ми із ним разом пройшли, але ж разом.
Все змінила поява у його житті тієї Олени. Дівчина із великої родини, вона не мала за душею нічого, як і син мій, та було в неї своє бачення сім’ї.
Ще при знайомстві сказала, що мусить чоловік забезпечувати усім. Що то не вони, а саме син мій повинен дбати про те, куди дружину привести. В чомусь вона і права, але ж не того чоловіка собі обрала.
Я саме із стаціонару, де два тижні лежала, додому повернулась.Увійшла в квартиру на ватяних ногах і мало, от там, біля порогу і не лягла, бо не впізнала ж дому свого. Меблів не було, як не було й перегородки між коридором і кімнатою єдиною.
Далі – більше, бо речі мої були всі на кухні. Там же щось схоже чи то на ліжко, чи тона шафу стояло,явно зроблено своїми руками. Я зрозуміла, що то мені було місце, бо ж моя постіль те все застилала і моя подушка там лежала. Таке собі чи то купе, чи шафа, чи кухня, бо все на купі і лиш видимість порядку.
— Класно ми придумали, правда? – сказав із усмішкою гордою син, коли повернулись обоє з роботи. Вийшла квартира двокімнатна. І ніхто нікому не буде заважати. Ми собі там, а ти тут.
— Так, – відповідаю і відчуваю, як щоки палають. – то добре, що ви так зробили і все самі зрозуміли. Я вже ремонт сама дороблю, дякую що допомагаєте.
Дивлюсь, що вогник у обох в очах згас. Син щось давай про те,що вони для себе все те підготували, а я й спитала, чи хоч запитували у мене, бо я не пам’ятаю, що згоду давала на те, аби вони от тут біля мене жили.
— То як? А де ми тепер будемо? Мамо, квартири ж дорого орендувати?
Невістка в сльози і вийшла,а я сина добре так висповідала. І що найприкріше, моя дитина нічого надзвичайного у діях своїх і не побачила.
— А що тобі ще потрібно, чого не вистачає? – і обводить очима, оте ложе, що мені було приготовлене.
Пів року тому те було і як пішов син, так більше іне дзвонив і не навідувався. Я ремонт уже скінчила, оновлена моя квартира радує око.
— І що, ці стіни варті відносин із сином? Заради оцього музею ти дитину рідну за поріг виставила? Як ти спиш не знаючи де він і що зним? – запитує у мене подруга.
Але я ні про що не шкодую. Якщо така ціна гідності, і нормального відношення, то я готова її заплатити.
Ну скажіть, от ви б погодились жити на кухні в тісноті тільки тому, що син надумав оженитись? Хіба я що не так зробила? Ви б як на моєму місці вчинили?
Головна картинка ілюстративна.
