fbpx

Треба було мені язика міцно за зубами тримати і ні слова нікому не казати. Та я ж щира душа, візьми і висповідайся дітям. То ж ти, Галино, життя прожила, хіба не знала чим поверне? Та де ти такого чекатимеш від рідних дітей?

Треба було мені язика міцно за зубами тримати і ні слова нікому не казати. Та я ж щира душа, візьми і висповідайся дітям. То ж ти, Галино, життя прожила, хіба не знала чим поверне? Та де ти такого чекатимеш від рідних дітей?

Стара я стала, а розум з роками не прийшов, то я вже зараз так бачу добре. Бо якби було в мені хоч крихта мудрості, то не вивертала би душу і не віддавала останнє, бо я є мама і бабуся.

Сором і сказати, що за роки роботи за кордоном я ніяких статків не настарала. Була в мене гарна хата, будувала її десять років із чоловіком. Та як він туди іншу привів, бо ж я в тій Англії сиділа, то мені звідти лиш торбу речей і три тисячі доларів передали.

Лишилась я у 50 без даху над головою. Стала ще білше працювати і дбати уже собі на квартиру. Мріялось що і дров носити на старості не буду і не знатиму роботи біля землі. Ні білити, ні мастити, лиш ремонт зробити і каву на балконі пити.

Таки я на ту квартиру заробила і геть скажу вам, купила, та донка стала туди жити проситись:

— Поки тебе немає, аби за оренду не платити.

Ну впустила. Приїхала я на гостину раз, другий і бачу, що там уже і коріння вони пустили, онук в садок пішов і що так живуть, що собі на житло й не наскладають ніколи.

Ну, я ж не мама? Відписала ту квартиру донці, а сину, аби не було непорозумінь, ми зі сватами взяли в кредит двокімнатну навпіл. То я житлом своїх дітей так і забезпечила, а от сама – гуляйвітер.

Уже коли мала я сімдесят то й змогла, що в рідному селі собі хату купити. Не треба було мені ні великої, ні просторої, з-під доброго господаря, зі зручностями і подвір’я асфальтоване. То й раділа собі, як повернулась туди.

Але ж я щира. Візьми і розкажи дітям, що маю після купівлі житла ще цілих вісім тисяч доларів на купці.

— Життя довге, – кажу, – Як що станеться, зі мною, то знайте що от там у шафі лежать.

Ну так тепер маю я що слухати і чому виправдовуватись. Сину ж авто треба.

— Мамо. – ми б крамницю відчинили, а чим товар возити – ланосом? Чотири тисячі мені на новий бус якраз і стане. Виручи. – просить. –  а я тобі буду щомісяця скидати гроші, то так і поверну.

У донки інше прохання – докинути уже п’ять тисяч, бо надумали вони брати більше житло:

— Ми в чотирьох в однокімнатній ну ніяк. Без твоєї допомоги так і будемо тіснитись.

І так я хочу дітям допомогти, і так не хочу лишитись без нічого. Пояснила. виправдовувалась, але гроші у мене. Ну так уявіть – тепер на мене обоє сердяться. От невістка не привітала на іменини, а син говорить сухо. Донька уже місяць не приїздить з дітьми, хоча раніше щовихідних була в мене.

Дивлюсь я на ті гроші, та й оце мені в голові думка яка: а чи варті вони того, що я оце нині маю на свою голову?

А може роздати дітям порівну, та й хай мають? А з іншого боку – обоє живуть на одну зарплатню, а як мені що стане, то хто допоможе?

То як же бути мені підкажіть?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page