З Віталієм я познайомилася на роботі: заступник директора з виробничої частини, весь вибритий, випрасуваний, пахне так, що аж голова обертом, а як очі примружить, то ноги терпнуть…
Запропонував підвезти мене після корпоративну додому і я його запросила на чай. І отак він ходив до мене на чай кожної середи, відрядження всі були зі мною, як і наради у шефа в вихідні.
– Марта ні про що не здогадується, – казав мені він, – вже тепер розумію, що живу з нею тільки через звичку та й дітей. але не можу її покинути, адже двадцять один рік разом, як вона без мене буде? Вона ж не така самостійна, як ти.
Це мав бути мед на мої вуха, але, котику, мені ж було сорок на носі, я хотіла бути як вона і мати чоловіка.
Тому в моїх планах не було й тіні жалю до бідної жіночки, яка так вправно прасує Віталію сорочки, що ніде й складочки нема.
Я була ласкава, мила, смачно готувала і нічого не вимагала. Віталій був радий, що він такий і розумний, і сім’янин хороший. Але у мене теж був план.
Я зникла з міста, відключила телефон і не ходила на роботу. Я взяла відпустку за свій рахунок і поїхала в своє село, щоб вже точно мене ніхто не чув і не бачив, і не було спокуси перевірити інтернет самій.
Я трималася місяць, а потім розблокувала телефон. Там мене чекало те, чого я хотіла – Віталій благав мене знайтися.
Коли я вернулася, то він приїхав і більше до дружини не вертався.
Ось так, шах і мат.
Далі у мене на пальці засяяла обручка і я була найщасливіша жінка на світі.
Але далі виявилося, що Віталій-чоловік і Віталій-коханий, то дві великі різниці. В хаті все мало бути ідеально, його одяг мав аж хрустіти і блистіти, я мала забирати його з хімчистки і платити сама, раз не вмію його доглянути, так, як Марта.
Виявилося, що я багато чого не вмію, як Марта: готувати їсти, варити каву, не турбувати його дрібницями, тихо ходити, протирати насухо раковину, купувати туалетний папір, навіть його будити на роботу я не вміла.
Мені здавалося, що мій робочий день ніколи не закінчується, адже я маю й на роботі встигнути, і вдома. Далі вислухати, як я себе запустила і як йому незручно перед колегами, що його жінка так виглядає.
Якось він забув ключі і довго дзвонив у двері, а я зловила себе на думці, що не хочу відкривати. Але як зробити так, аби він пішов від мене?
На думку спала Марта. І я пішла до неї на зустріч.
Я знаю такий тип жінок, звичайні, тихі, сидять вдома і дивляться серіали, помішуючи борщ.
І вона мене не підвела, саме такою й виявилася.
Я їй почала розповідати, що люблю Віталія і мені важко бачити, як він досі кохає Марту, я готова його відпустити, лиш би бачити його щасливим.
– Знаю, що ви його відпустили до мене з такими ж думками – аби коханий був щасливий, – завершила я свою промову.
– Дзуськи, – спокійно сказала Марта, – Я вдячна тобі, Дарино, що ти дала мені час віддихатися, а то я так забігалася, що нічого навколо не бачила, тільки магазини і кухню, забула, для чого я живу ще. А тепер у мене був час подумати і згадати і я бачити Віталія більше не хочу. Дякую за каву, – вона встала і пішла.
Я нічого не розумію, адже у мене був бездоганний план! Що ж мені тепер робити?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
