Сервант сумно дивився запиленими щілинами, що ж я збираюся зробити.
Почала я розглядати старий посуд і нікому не потрібний тепер кришталь. Вимити! Раптом вирішила я. Не буду ж я брудний посуд упаковувати. Я ж господиня.
Почала я мити посуд і раптом… Пам’ять зробила мені внутрішньосерцевий укол!
Складно!
Ось ці смішні рибки, які висміює Інтернет. Але ж їх приніс тато, він наливав у них винце, коли приходили гості. А ось маленький чеський кавовий сервіз, мама “дістала” його по блату. Вона ним пишалася і говорила: “Залишу його тобі, ти собі такий не купиш!”
Ось кришталеві келихи, їх діставали на новий рік, кришталеві салатниці, попільничка. І ще маленька скринька, в якій мама зберігала обручку і маленькі сережки.
А між посудом – мушлі, привезені з Криму, маленькі пляшечки з випивкою, туфельки і фігурки…
Я мила посуд, а в таз капали сльози. Ностальгія? Не модно. Непрестижно. Не потрібно.
Кому не потрібно? Мені потрібно! – вирішила я. Адже це частина мого щасливого життя, яке я не хочу забувати! Сервант був вимитий, вичищений, відреставрований і зайняв своє почесне місце. Його нутро виблискує чистотою і чути як він, іноді, поскрипує, а всередині побрязкують кришталеві келихи. І, напевно, їх чую тільки я…
Автор: Tetyana Dem’yanenko.
Фото ілюстративне.
