fbpx
Історії з життя
Тролейбус був напівпустий і чоловіків було небагато. Але всі зробили вигляд, що не чують. Ніхто не хотів виходити на вулицю. Тоді кондуктор звернулася конкретно до високого, дорослого чоловіка в камуфляжі

У тролейбусі було тепло. Галина Іванівна сиділа біля вікна, і дивилася в запітніле вікно, як лупить дощ по асфальту. Вітер вирував такий, що ставало лячно. Кленовий листок прилип до мокрого скла і з кожним поривом вітру пересувався. На зупинках люди заскакували геть мокрі. Зігріті і вже трохи обсохлі пасажири гидливо відсувалися від мокрих.

Раптом щось гухнуло, тролейбус різко зупинився, і згасло світло. Водій, молода дівчина вийшла під дощ. Всі спостерігали, як вона, така маленька і тендітна, намагалася боротися зі стихією, і «рогами», які бовталися в різні боки. Дівчина намагалася їх утримати, але вони вперто підхоплювали її за собою, вона аж перелітала з місця на місця.

— Ой, не впорається Оксанка, — вимовила кондуктор, велика літня жінка, що сиділа на сидінні біля дверей.— Чоловіки, допоможіть хто-небудь, їй самій не втримати.

Тролейбус був напівпустий і чоловіків було небагато. Але всі зробили вигляд, що не чують. Ніхто не хотів виходити на вулицю. Тоді кондуктор звернулася конкретно до високого, дорослого чоловіка в камуфляжі:

— Пане, ось ви такий сильний, ви однією рукою все це запросто утримаєте! Ну допоможіть їй, будь ласка.

Чоловік невдоволено хмикнув.

— Це її робота! Не може сама — то нехай викликає техдопомогу! Мою роботу за мене ніхто не робить!

Кондуктор невдоволено дивилася на всіх.

— Ех перевелися справжні чоловіки!

Раптом заговорив чоловік із заднього сидіння:

— А ви нас не засуджуйте! Яке ви маєте право нас судити! От самі і йдіть, ви зі своєю вагою теж зможете «роги» втримати!

— Так я б відразу пішла, я завжди раніше їй допомагала, а зараз мені просто не можна напружуватися після операції.

Минуло хвилин десять. Під’їхав наступний тролейбус, водієм якого була жінка старшого віку, вона вийшла і допомогла дівчині. Спалахнуло світло, водій вся мокра зайшла в кабіну і закрила двері. Тролейбус рушив. Кондуктор ще деякий час повторювала, що «немає більше нормальних чоловіків, от раніше…»

От спробуй тут, розсуди, як правильно. Допоможеш ось так людині, а тебе потім мокрого і брудного, можуть не пустити в метро, або в інший транспорт. А як в такому вигляді на роботу прийти? От і вибирай, ким ти хочеш бути: справжнім чоловіком в чужих очах, чи звичайною людиною?

І згадала пасажирка Галина Іванівна як в молодості, в селі, з напарницею Людмилою, возили молоко в місто здавати. В кабіні тільки одне пасажирське місце. І ось вони удвох в кузові їхали. Водій, Мишко, таким бешкетником був, що краще в кузові їхати, ніж потім від чоловіка вислуховувати. І ось в зворотну напрямку з ними сів пасажир. Спочатку просився в кузов, однак водій переконав його, що нам там удвох веселіше. А пасажир такий цікавий, навіть трохи смішний. Молоденький, маленького зросту, худий, мов курча. І одягнений в довгий плащ і капелюх, відповідно до тодішньої міської моди. І ось проїхали ми півдороги, автомобіль заїхав у глибоку калюжу і застряг. А дорога пролягала через поле, де навколо не було жодного деревця, щоб можна було нарубати гілок та засунути під колеса. А так, тільки штовхати треба, або ж чекати, коли хтось проїжджатиме. Ну, чекати звісно їм було ніколи, зістрибнули вони з напарницею, і кричать: «Мишко, газуй давай!» Пасажир цей вискочив з кабіни, зняв свій плащ і капелюх, і кричить: «Відійдіть, дівчата, я сам штовхати буду, не жіноча це справа.» А Галя з Людкою сміються, дивлячись на нього. У плащі він був хоча б на курча схожий, а так, взагалі на горобчика. А він продовжував: «Тут чоловіча сила потрібна!» А вони ще більше сміються. Оце так справжній чоловік об’явився! Мишко, як загазував, то геть його брудом з-під коліс оббризкав, а той навіть з місця не зрушив. Водій виліз з машини і каже: «Ти, чоловіче, краще сідай за кермо, коли скажу, то натискай ось цю педаль, а ми з жінками, підштовхнемо!»

Машину звичайно ж виштовхнули, всі в бруді, та це не страшно, бо вони були одянені в робочий одяг. А пасажир цей виявився лікарем. У селі свій медпункт відкрили, ось його і прислали. Хорошим таким лікарем виявився. Всі його дуже полюбили і завжди називали «справжнім чоловіком». Він ставився до всіх шанобливо! Потім одружився і так все життя й прожив в їхньому селі. Галину діти на старості літ, як чоловіка не стало, забрали в місто. Ось залишається тільки згадувати.

Прийшов час виходити. Дощ трохи вщух. Галина Іванівна встала, підійшла до передніх дверей і постукала в скло кабіни водія. Кондуктор її сказала:

— Вихід через задні двері, не відволікайте водія!

Але двері все ж відчинилися. Молоденька дівчина-водій здивовано дивилася на Галину Іванівну.

— Ви щось хотіли?
Хотіла сказати тобі спасибі, люба. Побажати тобі міцного здоров’я і хорошого нареченого!

Дівчина посміхнулася.

— Я ж просто виконую свою роботу.

— От за твою роботу й спасибі. — сказала жінка і вийшла у відкриті передні двері. Слідом за Галиною Іванівною підійшла жінка середнього віку, вона тримала за руку маленького хлопчика.

— Спасибі, дівчино, і від нас теж.

Хлопчик простягнув водійці яблуко.

— Та ну що ви, не треба, — не встигла договорити, а вони вже вийшли. А далі підійшла жінка похилого віку.
Тим хто заходив було не зрозуміло, що тут відбувається, чому люди виходять в передні двері і говорять спасибі…

Звичайно ця дівчина просто виконувала свою роботу і нікого ні про що не просила. Звичайно ніхто не зобов’язаний був їй допомагати. Хтось просто не міг, хтось не захотів. Та нехай їй стане тепліше від цього «спасибі». Адже так легко сказати це слово. Подякувати навіть просто за те, що всі доїхали в теплі і сухості. А це «спасибі» трохи її зігріє. Що, Вам, шкода чи що? Язик не відвалиться, а на душі світліше стане.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page