Трубки брати бажання не мала, та все ж, то мама телефонувала, вперше за п’ять років. Чомусь, я очікувала почути слова вибачення і співчуття, можливо, навіть, каяття, однак із трубки понеслись докори: чого то я про неї забула, особливо нині.

Кажуть, що батьки дорослим дітям нічого не винні. Можливо і так, однак не можна міряти усіх однією міркою. У моїй ситуації поміч матері була необхідною і то була безвихідь уже. Мама і допомогла спершу, та вже за пів року я про ту допомогу гірко пошкодувала.

Ми із чоловіком ще студентами побрались. Розуміли, що манни із неба очікувати не варто, тож поїхали за кордон заробляти на власне житло.

П’ять років труда і економії і ось, нарешті, в руках омріяні ключі від квартири власної. Не надто велика, але район затишний і зручне розташування.

Доки йшли роботи ремонтні ми до мами моєї пожити попросились. У неї трикімнатна квартира, там лиш вона і сестра моя. Мама радо нас впустила.

Чоловік ремонтом займався, а я працювати пішла. Пропадала із самого ранку і до ночі, бо ж намагалась заробити якнайбільше, аби не брати грошей з купки і допомогти чоловіку з ремонтом хай не фізично, то хоч матеріально.

Мама мовчала. Пів року те відбувалось на її очах, а вона мовчала. Відкрилось усе тієї миті, як я повідомила чоловіку радісно – станемо батьками.

— Ніно, – раптом мовив він відвівши погляд. – Ми з тобою чужі давно. Я іншу покохав, розлучаємось.

Мені сльози на очі вийти не встигли, як у кухню зайшла моя сестра менша і запитала у мого чоловіка:

— Сказав нарешті. Все сказав?

У них із сестрою моєю, як виявилось – любов. Більше того, мама моя рідна знала про все і мовчала.

— Ви ніколи не були гарною парою, Ніно.

Чоловік, з легкої руки матері моєї, яка ті гроші десь позичила, віддав мені половину вартості нашої квартири. З сестрою моєю вони спокійнісінко там оселились одразу після одруження.

А я узявши гроші поїхала в село до бабусі – єдиної людини яка мене підтримала тієї миті, нічого не питала, дозволяла блукати у високих травах за селом, дивитись на гори і колихати свої печалі.

Саме бабуся відправила мене на заробітки в Чехію і залишилась із моїм синочком. Кожні два місяці я приїздила, а бабуся мене втішала:

— Нічого, все добре. Мені за щастя, доню. Побудеш і знову їдь.

У Чехії я познайомиласьзі своїм другим чоловіком, вийшла заміж і ми приїхали разом забрали нашого синочка у новий дім. Бабуся поблагословила нас на шлюб і ми її забрали з собою, адже обоє працювали і Кирилку потрібен був догляд.

За п’ять років від мами жодних новин і дзвінків. А тут, на тобі – набрала. Я думала, що мама піде на примирення, та де? Бачте, вона на мене має жаль. бо я геть від неї відмовилась і забула про неньку, а в неї життя не мед.

— Працювати не можу. Твоя сестра про мене забула і ти не телефонуєш. Маю двох дітей і піду побиратись скоро. Не соромно? Мама казала ти нині гарно живеш? То що про бабусю дбаєш, а мама, яка виростила вже й не треба?

Мама моя не здорова, працювати не може, а оформити допомогу сама не в змозі – ходити кабінетами важко. Сестра зайнята дітьми і чоловіком, сказала, що у них скрута і просила не напосідати.

От і виходить, що я – єдина, хто може мамі допомогти.

Бабуся просить пробачити матері ту ситуацію і в такій скруті простягнути руку помочі. Чоловік і той говорить, що саме завдяки матері і тому її вчинку ми нині разом, мушу ще й дякувати, за його словами.

А я? А я розгубилась. І мами шкода і образи старі спокою не дають. То як же ж мені вчинити?