Віра була пізньою дитиною, як і її мама, тому скільки себе пам’ятала, бабуся завжди була старенькою, носила вовняного светра, пахла нафталіном, говорила якось дивно і не по темі. Жила бабуся в селі — на електричці їхати дві години, тому бачилися вони нечасто. Коли батьки зі старшою сестрою їхали відвідати бабусю, вона всіма правдами і неправдами намагалася уникати таких поїздок. Але цього разу їй не тільки не вдалося викрутитися, але ще й було гірше, ніж зазвичай. Бабуся занедужала.
Вона лежала і потребувала постійного догляду. Сусідка могла заходити до неї вранці і ввечері, але цього явно було мало. Був червень, навчання у школі вже закінчилася — Віра перейшла у 8 клас. А ось старша сестра Аня навчалася в інституті, і у неї якраз була сесія. Батьки працювали, так що залишався один варіант — Віра.
На вихідних мама привезла її в село, разом з сусідкою вони показали Вірі, як потрібно доглядати за бабусею: годувати, міняти пелюшки, розминати. У кімнаті пахло ще гірше ніж зазвичай, і Вірі відразу стало не по собі. Вона раптом зрозуміла, що їй доведеться тут жити три тижні, поки сестра не зможе її замінити.
Хотіла сказати мамі, що вона не зможе, але побачила в її очах сльози і зрозуміла — не можна відмовлятися. Мама на наступний день поїхала, і почалося у Віри нове життя. Вранці приходила сусідка, поїла бабусю, приносила обід в каструлі. Вдень Віра дивилася телевізор, іноді перевіряючи чи все з бабусею гаразд, в обід годувала її і їла сама. Увечері сусідка знову приходила, мила бабусю і міняла одяг. Вірі обов’язково приносила гостинець — шоколадну цукерку, яблуко або солодку булочку з посипкою.
На третій день Вірі набридло дивитися телевізор, і вона почала вивчати будинок. Ходила кімнатами, розглядала старовинні статуетки, подушки з вишитим малюнком, потьмянілі чорно-білі фотографії. У коморі, куди вона забрела в останню чергу, її увагу привернула гарна оксамитова тканина, накинута на щось квадратне. Вона погладила тканину рукою та була приємна на дотик. Раптово тканина зісковзнула і під нею виявилося дзеркало. Старовинне, в сріблястій оправі з різьбленими листям і квітами. Було в ньому щось особливе. Віра принесла стілець з кухні і сіла навпроти дзеркала, розглядаючи в ньому своє відображення.
Так і сиділа вона, поки не почула дивну музику — якусь знайому мелодію, ніби щось із класики, але що, вона не могла згадати. Грали на піаніно, і Віра здивувалася — хто тут у селі може грати на піаніно? Пішла до вітальні, щоб перевірити — може вона забула вимкнути телевізор? Але ні, телевізор був вимкнений. Вона повернулася до дзеркала і з подивом виявила, що в ньому більше не відображалася вона сама, а виднілася, якась кімната зі старовинним оздобленням. В кутку стояло піаніно і за ним сиділа дівчина в блакитній сукні. Це вона грала цю сумну мелодію.
Раптом Віра зрозуміла, що вона, напевно, заснула, поки сиділа тут на стільці, і це все просто сон. Вона відразу заспокоїлася, сіла знову на стілець і почала дивитися на дівчину. Та дограла, закрила кришку і встала. Підійшла до Віри, також взяла стілець і сіла навпроти.
Дівчина здалася їй дуже знайомою. Де вона могла бачити цей маленький кирпатий носик, косу навколо голови? Зблизька сукня виявилася ще красивішою, на ній йшов ряд золотистих ґудзиків із зображенням лева. І тут дівчина заговорила.
— Не впізнаєш мене? — запитала вона. — Звичайно, я тепер стара і геть некрасива, але ти не думай, я не завжди такою була. Колись я була ось така, — вона обвела себе рукою.
Віра чомусь відразу зрозуміла, хто це.
— Бабусю? — запитала вона.
— Вона, вона, миленька. А що, хіба не схожа? — розсміялася дівчина, і сміх її був немов дзвін дзвіночка — чистий і дзвінкий.
— Це що, чарівне дзеркало? — запитала Віра. Як у казці?
— Можна сказати й так, — погодилася дівчина-бабуся.
— А звідки воно у тебе?
— Ну, допоможеш мені подушку вишити, тоді і розповім.
— Вишити? — здивувалася Віра. — Я ж не вмію.
— А я тебе навчу, — пообіцяла та. — Іди візьми в комоді великий кошик, там все є.
Віра пішла в кімнату— і справді, там у комоді стояв кошик. Принесла його і знову сіла .
Дві години дівчина вчила Віру вишивати хрестиком, але тільки в кінці у Віри почало більш-менш виходити.
— Ну все, пора обідати, — повідомила їй дівчина-бабуся. Не встигла Віра озирнутися, як марево в дзеркалі зникло. Вона слухняно пішла годувати бабусю і з цікавістю розглядала її обличчя — що ж це за дивний сон їй наснився. А потім згадала про кошик, пішла перевірити — він таки стояв біля табуретки з розпочатою вишивкою. “Оце так диво”, — подумала вона.
Три тижні пролетіли для Віри непомітно. Кожного дня об 11 ранку вона йшла до дзеркала і продовжувала навчатися. Розмовляла з тією чудовою дівчиною, так і не розуміючи, сниться їй це чи відбувається в реальності. А після обіду вона ретельно мила бабусю, розмовляла з нею, розчісувала її довге сиве волосся і плела старенькій коси. Сусідка дивувалася, і дуже хвалила дівчинку.
Коли подушка була закінчена, Віра вже і забула про обіцянку бабусі розповісти про історію дзеркала. Але та не забула.
— Дякую, Вірочко, хорошу роботу ти зробила. Я буду так солодко спати на цій подушці. А тепер слухай про дзеркало. Це дзеркало — єдине що у мене залишилося на пам’ять про мою сім’ю. Я була тоді, як ти зараз — малим дівчиськом, коли моїх батьків не стало від рук солдатів. А я втекла і сховалася у місцевої знахарки — батько мій іноді до неї ходив. Сховала вона мене від більшовиків, за свою племінницю видала. Будинок наш розграбували, це дзеркало єдине, що залишилося. Відтоді я і берегла його — бувало, підійду до нього, подивлюся, і бачу там матінку свою…
Бабуся розповідала, а Віра немов бачила все це наяву — молоду бабусю, що біжить селом і наспіх міняє свою блакитну сукню на простий селянський одяг, її батьків, що падають на землю, великий заможний будинок, звідки кожен тягне все що йому сподобалося… Гірко їй стало і прикро за бабусю…
Прокинулася вона на підлозі. Лежала біля дзеркала, згорнувшись клубочком. Поруч лежала вишита подушка. А в дзеркалі — тільки її відображення.
Увечері приїхала мама. Сказала, що їй перенесли відпустку, і Віра зможе поїхати в табір, як і було заплановано. Але Віра чомусь зовсім цьому не зраділа.
Коли вона повернулася з табору, виявилося, що бабусі вже немає. Батьки вирішили не турбувати доньку, яка і без того майже місяць своїх канікул присвятила тому, що доглядала за старенькою. А Віра розплакалася і попросилася до бабусі в будинок. Мама здивувалася, але привезла доньку. Будинок готували до продажу — він став геть порожнім, пропали запахи старості і ліків. Віра кинулася до комори — немає дзеркала.
— Мамо, — вигукнула вона. — А де дзеркало?
— Яке дзеркало? — здивувалася мама.
— Ну таке, старовинне. Велике.
— Не знаю. Викинули напевно, — знизала плечима мати.
— Але як же! Це ж сімейна реліквія! Єдине що залишилося на згадку про бабусину родину.
І вона розповіла матері всю історію, не згадуючи, що розповіла їй усе не бабуся, а дівчина з дзеркала.
— Ти ж знаєш, бабуся нездужала, чого тільки не здасться в її такому стані. Не було у нас ніяких куркулів чи ще когось там…
Віра подумала: а може їй і справді все лише наснилася. Вона вже зібралася виходити з комори, коли помітила щось блискуче у кутку. Нахилилася і підняла. Це був золотистий ґудзик із зображенням лева.
Фото ілюстративне.
